її довгождане підвищення в Російський національний симфонічний оркестр відклали, коли Прохор Беленко, жабоїд, скрипаль посереднього таланту, – але одружений з дочкою члена політбюро, – наполіг, щоб узяли його, і отримав це місце. Усі розуміли, що трапилось, та ніхто нічого не сказав.
Окрім яскравої гри на вкритій червоним лаком скрипці, Ніну Єгорову знали за її запальний характер і кипучий темперамент, який вибухав щоразу, як траплялась нагода. Перед здивованими поглядами вісімдесяти членів оркестру Ніна уперіщила Беленка по правому вуху його власним пюпітром під час його останньої репетиції з Державним симфонічним оркестром. Ніна не розкаялась. Але вона була жінкою в тогочасному Радянському Союзі. Скрипку Гварнері в неї забрали. Вона відмовилася грати на іншому інструменті. Її перемістили з першого на третє місце в струнних. Вона послала всіх до біса. Адміністративна відпустка вилилася у звільнення, коли з міністерства культури зателефонували диригенту оркестру, і її кар’єрі настав кінець. Тепер, багато років по тому, витончена шия зігнулася, сильні руки покрутилися, темне волосся вкрилося сивиною і було зібране в гульку.
Батьком Домініки був відомий академік Василій Єгоров, старший викладач історії Московського університету. Він був одним з найповажніших та найвпливовіших представників російської інтелігенції, маючи звання заслуженого професора. Його блакитно-золотий орден Святого Андрія висів, обрамлений, на стіні; щодня на лацкані він носив медаль Пушкіна за досягнення в літературі та освіті. Тим часом Вася Єгоров не здавався видатним чи впливовим. Він був низький та сухорлявий, з рідким волоссям, акуратно розгладженим на голові.
На відміну від дружини, Василій Єгоров пережив совєцькі роки, уникнувши політики, лояльності чи суперечностей. Сховавшись в університеті, мов у коконі, він досягав успіхів, обережно культивуючи образ представника науки, розважливого та вірного своїй справі. Чого ніхто не знав, так це того, що заслужений товариш професор Василій Єгоров мав таємницю, інший бік душі, відчуття своєї інакшості, він приховував моральну відразу до совєтів. Як і всі росіяни, він втратив сім’ю в 1930-х та 1940-х, через Сталіна, у війні з німцями, після зачисток, на каторгах. Та більш того. Йому не подобалася відсутність рівноваги та нелогічність радянської системи, він нехтував крайній фаворитизм «своїх людей»: їхні лінощі та потурання власним бажанням ламали людський дух і коштували росіянам їхніх життів, їхньої країни, їхнього спадку. Таким відступництвом він ділився тільки з Ніною.
Усі росіяни мають таємні думки, вони до цього звикли. Так було і з Василієм та Ніною, які приховували свою зневагу до того, наскільки не змінилася сучасна Росія. Навіть коли Домініка подорослішала й почала все розуміти, Василій не насмілювався говорити з нею про свої почуття. І батько, і мати прагнули подарувати їй незатуманений світогляд, дати можливість самій побачити правду. Якщо вони не могли говорити про пекельну еволюцію Росії – від більшовицької люті до радянської гнилі, і навіть тепер, після гласності,
