поглянула на неї, помітила на обличчі той винуватий вираз, ту сіру міазму, яка невидимою хмарою вирувала над її головою, і все зрозуміла. За столом у медпункті її нога стала чорною, баклажанно-пурпуровою – найгірше, що може трапитись. Від стопи підіймався, пульсував біль. Лікар пробурмотів: «Травма суглоба Лістфранка в середньому відділі стопи», і після ряду ортопедичних обстежень та операцій, після того, як їй на щиколотку наклали гіпс, Домініку виключили з академії; її кар’єрі танцівниці, десяти рокам її життя, настав кінець. Ось так раптово, ось такий фінал. І всі улесливі слова про те, що вона наступна Уланова, розчинились. Керівники, вчителі, тренери – нікому вона більше не була потрібна.
У роки свого дорослішання вона навчилася контролювати всезростаюче «буйство», та тепер його не спиняла, смакувала в горлі. Вона істерично обдумувала план викриття Костянтина та Соні. Їх також виключили б, якби розкрилася їхня змова, та зрештою, Домініка зрозуміла, що не здатна на таке. Вона саме тупо розмірковувала над власним майбутнім, коли подзвонила мати.
У батька стався серцевий напад, і він помер на шляху до клініки «Кремльовка» в Кунцеві, де обслуговували привілейованих та заможних громадян. Він був найважливішою людиною в її житті, її наставником, її захисником, а тепер його не стало. Вона б притисла його руку собі до щоки, розповіла б про виключення з балетної школи, про віроломство однокласників. Вона попросила б його поради, запитала б, як бути далі. Сама вона, може, й не знала цього, та Василій прошепотів би своїй ідеалістичній доньці, що можна закохатися в державу, та держава не відповість взаємністю, ніколи.
Два дні по тому Домініка сиділа в маленькій вітальні їхньої квартири, права нога загіпсована, очі сухі, витончена шия та високо піднята голова. Її мати сиділа поруч, вбрана в чорне, тиха й спокійна. Будинок заполонили гості, десятки людей, які прийшли віддати шану, – академіки, артисти, урядовці та політики. Звук їхніх голосів заливав повітря відтінками зеленого, кольору, який асоціювався в неї зі смутком та скорботою і який, здавалося, витісняв із кімнати все повітря. Домініці важко дихалося. З кухні принесли закуски, традиційні млинці з червоною ікрою, копчену осетрину й форель. На буфеті парував срібний самовар, стояли графини з мінеральною водою, фруктовий сік, віскі та крижана горілка.
Потім перед диваном замаячив дядя Ваня, схилившись над її матір’ю, промовляючи слова співчуття. Брати ніколи не були близькими, їхні характери та інтереси були ледь не полярно протилежними. Домініка не знала напевне, чим саме він займався, та хтось колись згадував літери КГБ чи СВР. Він підійшов ближче, сів поруч, його м’язисте обличчя за кілька сантиметрів від неї розвіювало атмосферу скорботи. Вона бачила, що він оцінює її в жалобі, вбрану в чорне, з волоссям, зачесаним назад. До її горла знову підкотився клубок, і мати потяглася, щоб потиснути їй руку. Тримайся.
– Домініко, мої найглибші співчуття, – сказав
