з маленькими, затхлими кімнатками й запахом лінолеуму. Подумала, може, чогось поїсти, щоби бодай якось збадьоритись. Усім, навіть гігантським морським слимакам треба харчуватися; харчування є їхньою сутністю, а зуби, копита і крила еволюціонували через мільйони років маленьких кривавих баталій. Вона зробила собі сендвіч із філе індички й салату на дієтичному цільнозерновому хлібі; це все було принесене зранку з суперетти «Бей», разом із «Кометом», «Калгонітом» і свіжим випуском «Вісника». Ті багато трудомістких кроків, яких вимагає приготування обіду, майже захлинули її: дістати м’ясо з холодильника й роздерти обгортку пергаментного паперу, знайти майонез на поличці, де він зачаївся поміж банок із желе й олією для салату, віддерти від голівки салату прилиплу поморщену шкірку поліетиленової плівки, розкласти всі ці інгредієнти на столі з тарілкою, дістати з шухлядки ніж, щоб намастити майонез, знайти виделку, щоб виловити довгастий огірочок із пузатого слоїка з каламутним від насіння зеленим маринадом, а затим зробити каву, щоб змити присмак індички й огірка. Щоразу, коли вона повертала на своє місце в шухляді невеличкий пластиковий ківшик, яким відміряла перемелену каву для кавника, в ньому зоставалося трішки залишків кави – у щілинах, недосяжні; якщо вона житиме вічно, ці крихти перетворяться на гору, на пасмо темно-коричневих Альп. На всьому, що оточувало її в цьому домі, лежав невблаганний наліт бруду: попід ліжками, за книжками, між гребенями батарей. Вона сховала всі інгредієнти й обладнання, до яких закликав її голод. Трохи попоралася по дому. Для чого спати на ліжках, які треба застеляти, і їсти лише з тарілок, які треба мити? Жінкам інків велося легше. Насправді ж бо вона була, як і казав Ван Горн, механізмом, роботом, жорстоко свідомим кожного хронічого руху.
Колись вона була улюбленою донькою, в тому високому західному місті, головна вулиця якого нагадувала широке й запилюжене футбольне поле, по всій її території, як ті креозотові кущі, що отруюють ґрунт навколо себе, розкинулись аптека, магазин канцтоварів, «Вулворт»[33] та цирульня. Вона була життям своєї родини, потішним, граційним чудом, оточеним нудними братами – хлопцями, впряженими в торохтючий віз чоловічності, чиє життя становила одна команда за іншою. Її батько, повертаючись додому зі своїх мандрівок, де продавав джинси «Levi’s», дивився на маленьку Александру, начеб на якусь рослину, що росте ривками, викидаючи нові пелюстки й паростки під час кожної зустрічі. Зростаючи, маленька Сенді крала здоров’я й сили у своєї матері, що дедалі більше марніла, як колись висмоктувала молоко з її грудей. Вона їздила на конях, і її дівоча пліва луснула. Навчилася їздити на довгих, формою схожих на сідло, сидіннях мотоциклів, учепившись так міцно, що на її щоці лишався відбиток шипів зі спини куртки хлопця. Мати померла, і батько відправив її на схід, до коледжу; її шкільний куратор обрав котрийсь із назвою, що звучала доволі безпечно – Коннектикутський жіночий коледж. Там, у Нью-Лондоні, будучи капітаном команди з хокею на траві й вивчаючи образотворче мистецтво, вона приміряла на себе багато палахких костюмів чотирьох сезонів Сходу, як
Мережа супермаркетів.
