допитливий. Мені здається, йому подобаєшся ти.
– Ну, зате він мені не подобається. Не люблю таку темну шкіру. І не терплю нью-йоркської намаханості. Та й його обличчя не пасує до його рота, чи голосу, чи щось таке.
– А як на мене, то це доволі привабливо, – сказала Зукі. – Оця його незграбність.
– І що ж такого незграбного він зробив, розлив ром тобі на коліна?
– Ага, а потім злизав; ні ж бо. Я про його манеру перекидатися з одного в інше, як він показував мені свої скажені картини – у нього на стінах висить цілий статок, – а потім лабораторію і трошки пограв на піаніно. Здається, це була «Mood Indigo», жартома перероблена під вальс. А тоді побіг надвір, один з екскаваторів мало не збив його в яму, а потім спитав, чи не хочу я подивитися на краєвид із купола.
– І ти не ходила з ним у купол! Тільки не на першому побаченні.
– Серденько, не змушуй мене повторювати, що це було не побачення. Ні. Я подумала, що з мене досить і я вже й так п’яненька, та й маю здати матеріал.
Вона спинилась. Минулої ночі дув сильний вітер, а цього ранку крізь кухонне вікно Александра побачила, що виноградник утратив стільки листочків, що в повітрі витало вже нове світло – те оголене, короткожиле зимове світло, яке показує нам усі особливості рельєфу й те, наскільки близько стоять будинки наших сусідів.
– Не знаю, – повела далі Зукі, – але мені здалось, що він дуже палко жадає гласності. Але ж це всього лиш невеличка місцева газета. Це ніби…
– Продовжуй, – сказала Александра, приклавши лоба до прохолодної шибки, начебто даючи своєму спраглому мозку напитися свіжого, обширного світла.
– Просто цікаво, чи його бізнес і справді йде так добре, чи це лише видимість? Бо якщо він дійсно виготовляє всі ці речі, то має ж бути десь фабрика?
– Гарні питання. А що він питав про нас? Чи то пак, про що ти вирішила розповісти йому?
– Не розумію, чому ти реагуєш на це з таким роздратуванням.
– І я не знаю. Чесно, справді не знаю.
– Знаєш, я не зобов’язана розповідати тобі це.
– Правду кажеш. Я огидно поводжусь. Продовжуй, будь ласка.
Александрі не хотілося, щоб її поганий гумор зачинив перед нею вікно в зовнішній світ, яке надавали їй плітки від Зукі.
– О, – піддражнюючи, відказала Зукі. – Розповідала, які ми всі приємні. Як ми збагнули, що віддаємо перевагу жінкам, а не чоловікам, і так далі.
– Це його образило?
– Ні, він сказав, що також віддає перевагу жінкам перед чоловіками. Бо вони є набагато складнішим механізмом.
– Він так і сказав – «механізмом»?
– Щось таке. Послухай, янголе, мені пора бігти, чесно. Треба ще взяти інтерв’ю в голів комітету стосовно фестивалю врожаю.
– В якій церкві цього року?
Під час паузи Александра заплющила очі й побачила переливчастий зиґзаґ, начеб метушливі думки Зукі гравірували
