пам’яті живі картини:
Вступаєм у село, а на воротях многолюдна процесія з хлібом-сіллю. Палкі промови, гарячі-щирі побажання. Відрадно, зворушливо. Ростуть надії, на серці радісно: нарід зрозумів, хто його захисники. А молодь масами лине до лав.
Ідем полями. Жнива, на нивах люди. – «Боже поможи»! – «Боже й вам поможи». – А козаки навипередки забігають до женців, і серп у дужих руках ходить – жне, як бритва. Наскучилось козакові за рідним ділом.
З-поміж женців виступає парубійко.
– Піду і я, благословіть, мамо.
– Та як же так не приготувавшись?
– А що мені? Тепер літо!
– Старий, а йди сюди! Нехай тебе Господь благословить, – сина – перехрестила, поцілувала і сльозу несміливо згорнула.
Під’їхав полковник, став.
– Передаю вам, отамане, сина. Боріться, нам кращу долю завоюйте, та живі домів вертайте.
Полковник оглянув козака, показав на другу сотню: «Іди здоров. Шануйся сам та матір-Україну борони. Спасибі, паніматко», – і поцілував стареньку в руку, а до всіх:
– Щасливі залишайтесь!
– Здорові повертайтесь, – обзиваються засмучені жінки.
Таких картин я бачив чимало.
Сльози ставали в очах…
Йдучи навпростець, наша дивізія випереджала фронт. Ще Козятин у більшовиків, а ми підходим до станції Зарудинці. Селяни (з Олійників, здається) передали, що на станції їх з тисяча. Після урочистої зустрічі 2-й та 3-й курені пішли у наступ. Прилучилось ще з 30 селян-«новобранців».
Я з четою мав кінець правого крила. Душа підносилась, як глянув на широченну нашу лаву. Еге, та з такою силою хоч на самого чорта вдарити. Йшли бадьоро і впевнено. Я дістав наказ пройти вперед, заатакувати ворога, щоб відтягнути його увагу від нашого лівого крила.
Відділившись від куреня, ми взяли праворуч і гусаком помежи копи підступали до станції. Було труднувато, бо навколо рівнина, як на долоні. Загін двоє нас обстріляла розвідка. Відтиснули її й нахрапом лізли ближче. Станція була вже на виду. Перескочили балку й хотіли прямувати до станції, не бачучи перешкоди.
Враз виринула з-за рогу прегуста лава і з сальвою кинулась на нас. Ми залягли й відстрілювались. Не з медом прийшлося нам. За п’ять хвилин – три ранених. Ні лежати, ні відступати, бо сиплять, як дощем; кулемети січуть землю, що й глянути не можна.
Я наполошився. Прилипши до полукіпка, думав, коли б хоч людей живих вивести. Десь взялося панцирне авто і ну ж гатити картечами, роблячи навколо кашу. Ще два ранених. Біда…
Вгатило стрільно й коло мене. Очунявся по кількох хвилинах з ошмаленим лівим боком. Головою не поверну, а в правому вусі гуде, вся ліва щока в остюках. Ранило снопом, чудернацько трохи. Мені кричать, – не чую.
Коли поглянув, – на нас біжать червоні. Хлопці зірвались без команди, кинувши двох ранених. Побіг і я, пригинаючись від куль, як від джмелів.
– Ліворуч балкою, –
