налітали, пахкали, сікли, кололи.
– Ви хто такі? – підбіг до трьох, збитих коло першої тачанки.
– Ох, Дячішіна… Таваріщу, пажалєй, ох…
– Дячишин?! Цей балтський братовбивця ще й досі оперує?!
І біг за лавою, бо робота просилась: ціляли на ходу, збивали коней, доганяли ранених, настигали живих, косили, розправлялись без розбору. Борецький витягнув з-під тачанки «Максима» і заграв у слід втікачам.
Захоплені успіхом, забігли ми аж на долину. Аж тут перемінилось. Задні тачанки, що вчасно дали ходу, мали змогу оглянути картину. Помітивши, що нас мало, вони стримали втікачів, на очах наших виладнались і з крикливими матюками пішли на нас.
Я не відважився кидатись серед поля на незрівняно більшу силу й велів перебігати на горб. І на нашому боці втрати: один ранений, другий.
Дячишин, помітивши відступ, налягав сміливіше. З горба ми брали, як ворон, на мушку. Було на кому випробувати меткість ока кожному стрільцеві. А ворог нахабно насідав. Ось вже збігали з диким криком у долину.
Ми скористалися з цього й кинулись назад до ліса. В кількох кроках до нього на нас сійнули з кулемета. Упав мій бойовий товариш Гриценко Антін.
Наше положення ставало безвихідне. Укрившись в захистку, уперто відбивались, але непевні були, чи не обходять. Пробиватися ж 25 багнетам було неможливо.
Занепокоївся. Коли б хоч Гарковець добіг до штабу своєчасно. А там гула невгомонна пальба. Гранати з ревом-розпачем розстріскувалися над селом.
Кілька разів зривались червоні, але ми влучно попадали – косили їх ряди.
Смеркало вже, як прибіг Гарковець, а разом з ним розстрільною чета Музики П. Підбадьорені підмогою, зразу кинулися в атаку й пігнали ворога долиною.
Аж опівночі відпочивали, а ранком звели підрахунки. В наших лавах три забитих та шість ранених, зате налічили 39 убитих дячишинців та з два десятки ранених, у додаток три парокінних тачанки й один «Максим». Дістав я тоді похвалу.
Та щастя нам всміхалося недовго. Збоку станції Константинова червона орда напирала на Проскурів. Нас зняли з-під Жмеринки. За день і ніч зробили 90 з гаком км, а справи не врятували. Проскурів з трьох боків облягла Богунська дивізія арештантів. Вступати в бій перед самим містом стомленій нашій дивізії було ризиковано.
Здали Проскурів. Почався відступ та півторамісячні поразки – змагання з незрівняно більшим ворогом. Дух у частинах упадав, танули сили. Крім фронтових невдач, деморалізували, гнобили сотні дошкульних причин: голод, змора, морально прикра атмосфера.
Здавалось, нічого не було в нас, що так потрібне воякові. Найголовніше – брак на зброю: козак мав так обмаль набоїв, що не годен був витримати середньої перестрілки; половину позицій залишали лиш через брак набоїв. Вояки голі, босі калічились по терниськах, лісах, дригоніли холодними ногами в лавах та вартах. Не було в достаток хліба, солі. Хвороба стала
