браття! Що робиться? – запитався, пробиваючись крізь натовп. – Чи за татар ми живемо? Таж мусить бути суд і слідство. Як можна катувати невинних? Найдіть злочинця і карайте судом правим. А не всіх насилуйте, бо як на вас усі повстануть, то…
– Как?! – випростувавшись, узявся в боки офіцер. – Откуда сей малакосос? Связать єво і на повозку.
Сход заворушився.
– Та за що хлопця брати? Що правду ріже? – несміливо, а далі все грізніше.
– Що це за право? І то мовчати? Це така свобода? Скільки їх, а ну то давай…
До мене кинулись вояки, а їм нарід загородив дорогу.
– Не дамо знущатися. Яким це правом? Ми й за царя такого не видали, – крикнуло зразу кілька голосів.
Сход загудів ще грізніше.
Але офіцер розвіяв сміливість.
– Команда, – закричав несамовито і бахнув з револьвера. – В ружйо! Акружіть бунтарей!
Вмить сход був оточений. Мене вхопили дужі руки й повели до повозки, де стояв напоготові кулемет.
Розправа кінчилася спокійно. Покірне ще тоді наше село погодилось дати 25 тисяч, загін виїхав з села й мене узяв до міста.
У комендатурі служив знайомий офіцер Чайковський. Неприємно йому стало, коли довідався, за що мене забрали.
– Не бійся. Вечером будеш удома.
Під вечір випустив мене на подвір’я, ніби на прохід, і шепнув:
– У штахетах он діра. Гайда й щоб духу твого не чути було в місті.
За тиждень я – студент Державного українського університету. Тут повівало іншим духом. Гетьманату ніхто з українства вже не підтримував. А певного ранку Київ приймав радісну новину: Директорія проголосила повстання.
Защеміло серце, коли з-за Київа доносилась гарматня канонада. Заворушилось українство міста: таємні збори, перехід за фронт, агітаційна література, розклад ворога, головно німців.
Одного вечора з пакою відозв «До німецьких вояків та старшин» біг я на Тургенівську вулицю, де стояв німецький полк, що мав завтра виступати на позицію. Перша моя підпільна спроба. Терпко билось серце, як підходив до будинку № 12. Стоїть вартовий. Не смію підступити. Пройшов раз повз нього, глянув у суворе обличчя. Війнув по тілі морозний ляк. Пройшов у друге, пригадуючи німецькі фрази. Вийшов з помешкання вояк. Я за ним:
– Lieber Kamerad, – тихо й несміливо. – Bitte, – подав кілька проклямацій і далі.
Втішений удачею, перебігаю вулицю: на другому боці трьох.
– Bitte sehr, meine Неrren, lesen sie. – Беруть здивовано й вдивляються, я далі. Відважився, підступив до вартового й витяг цілий жмут. Залишилась ще пара метеликів. Підбігаю з останньою: – Bitte! – Вхопив і до світла ліхтаря.
– Halt! – крикнув, підбіг до мене. – March mit mir.
Переляканий вщерть, опинився в комендатурі. Там довгенько радились, сварились, видно, кілька старшин, і врешті випустили. Щасливий удвічі летів я додому.
Ще більшим щастям був для мене день, коли до Києва урочисто вступала Директорія.
Настали
