не вибував. Більшовиків другого дня назбирали навколо станції кілька десятків.
Рушили на Білу Церкву. У Ружині вдруге бачив С. Петлюру, – приїжджав на многолюдний мітинг. Аж цвів, вщасливлений успіхом. Почувалось, що він живе подіями боротьби, приймає їх всім єством, радіє успіхам, боліє невдачами…
Під Білою Церквою заковика. Тримаючись у Фастові, червоні постановили не здати її. За лісом заняли прекрасну позицію, окопи поробили. Довелось нам позмагатись. Поміг братко Басараб: з сільської дзвіниці він намацав окопи і з чотирьох запорізьких гатилив прямісінько по лаві. Пройшовши три рази, передав: сміливо беріть – багато з них потовчених.
І справді, в кінці канонади з окопів стріли значно порідшали. Наше дружнє «Слава» довершило справи. Майже без втрат убігли ми в окопи.
– Здаюсь, таваріщ, – здіймали руки.
– Бач, чортові червонці! Оташувались наче на віки, – дивувались ми, бо в окопах було всього: і їсти, і пити, і спати.
Казали в місті, що стояла 14-та дивізія. Живорізи страшенні. Три контрибуції накладали на мешканців: на гроші, на одяг-подушки, на дівчат-жінок.
Біла Церква особливо мені пам’ятна. Стояли ми в ній кілька днів. Отаборилась тут вся дивізія. Я виконував обов’язки сотенного командантської сотні. Другого дня відбулась зустріч з отаманом Зеленим. Вперше побачив я повстанське військо. Усі в чорному, як один, запалені, здорові. Обоз тягнувся містом з півдня, все дядьківські вози, а ззаду гармати у десять коней запряжені.
Десь четвертого дня на замилених конях прилетіли два засапаних дядьки, без шапок, у білих штанах.
– Рятуйте себе й нас. По селах повно большаків. Грабують, ріжуть. На Білу Церкву збираються. Будьте насторожі…
Передано по частинах. На мент всі насторожились. Але побідний настрій, атмосфера міста, спірт, розваги – розвіяли затрівожені чутки. Під вечір у місті гульня кишіла. Пили, співали козаки й старшина. Куняв напившись і наш курінний.
– Пане полковнику! Заставу за місто вислати, піти в розвідку. Чутки є небезпечні.
– Вишлем, виш… м… – бурмотів на стільці в комендатурі.
– З якого куреня накажете?
Полковник кивнув рукою й захропів.
Темна ніч облягла напівп’яне місто й навівала якогось таємничого несупокою. Не дай, Господь, наскочать, – переріжуть всіх.
Поденервований, не міг я спати, ходив вулицями. Змінив одну варту в кінці міста, а другої не знайшов. Насилу добудився трьох своїх непротверезених і не наказом, а просьбою вмовив піти на варту. Проходячи крайньою вулицею до залізничого мосту, почув пахкання паровика. Чий же це? Де б він узявся? Зняв дві стійки і гайда до моста.
Недалеко моста стояв і злегка поторкував невеличкий панцирник; як лукавий Демон, заглядав на сонне місто. Ми вп’ялились в його світляні очі, не знаючи, що чинити. Післати людей, думаю, чи самому бігти до штабу?
Та думка перервалась. З вагонів вилазили люди й підступали до моста.
– Увага,
