картини, смутні, не веселі…І з цих нужденних сіл тягнути тисячі пудів, їх коштом підносити індустріялізацію…
Під’їжджаю до сільради. Гурт селян.
– Здорові будьте! – гукаю весело.
– Здрастуйте, – хмуро обзивається голос. А ззаду чую: – О, вже притаскало шкуродера. Один ще не сховався за село, а другий почне своєї співати.
– Як живеться, батьки? – злажу з воза.
– П’ятилітку в чотири роки будуєм, – злорадно відповідає той самий голос. А ззаду: – Ач, ластиться, щоб більше злупити.
– Ну й добре йде робота? – питаю.
– А нічого. Ледве-ледве по світі ходимо.
– Тож чого так? – не цілком вгадую дядькову думку.
– Від вашого темпу[32]. Вам там у місті видно кров грає шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рік, а що то буде в кінці п’ятилітки?..
– Ви, дядьку, щось невеселе сьогодні з’їли, – іронізую над дядьковою мовою.
– Скоро й смутного не буде: все на соціялізм піде. Хіба за вами, чорти рогаті, щось з’їси. Життя не стало. У вас у вухах трахкає індустріялізація, вирує жир, а ми сліпнем від нужди…
Зговоритись з дядьком «по-доброму» не можна було. Заходжу до сільради:
– Председатель, негайно сход, – наказую.
– В якій справі? Позавчора був сход, – невдоволено дивиться на мене голова.
– Привіз гостинця. Прочитайте. – І виклав обіжника: на Косарівку накладено 4000 пудів хлібозаготівки.
Голова пробіг очима й за голову вхопився.
– Чи показилися?! Що вони роблять? Це ж страшне… Тиждень тому витаскав 1500 пудів обкладання, позавчора одержав приписа на 3000 пудів контракції, ось лежить на 5000 облігацій… Ну, посудіть самі, ви чоловік, здається, з наших, чи можуть сільські злидні таке витримати? Звідкіль його брати? Ні… Не хочу головувати. Не можу бути здирщиком. Кінець, – і з серцем стукнув об стіл.
– Не хвилюйтесь, товаришу, й скликайте сход, – не хотів я піддаватись його настрою.
– Ну да, вам байдуже, ви своє знаєте. Один виставив цифру, другий приїхав, намолов, налякав, забив баки, проголосував та й поїхав. А тут переноси всі прокльони, гавкай собакою, стягай останнє ряденце, а виконай, хоч лопни. Добре вам казати. Побули б ви хоч тиждень у моїй шкурі… Це пекло, а не головування тепер. Що божий день, то смикають. Та ще як? За горло душать. Ну, де ж його стільки брати?!
– Слухайте, друже, – взяв лагідно його за плече. – Я все добре розумію, але вже пізній час. Потім поговорим, а зараз скликайте сход.
– Що ж? Я скличу, але навряд щось вийде…
Голова не помилився. Сход так-сяк стягнули десь коло 11 години вечора. Сам голова бігав з палицею попід хати та «штрафом» лякав. Прийшов кожен з лайкою, лютий за дванадцятьох чортів: Тут удосвіта до роботи, аж мамочко,
Поспіх у будівництві, темп п’ятилітки.
