не дивно – син попа. Щоправда, від батька, «представника релігійного опіуму», йому довелося привселюдно відректися, а батько його прокляв і, зрештою, опинився на Соловках, де й зник.
А потім у селі почали створювати колгоспи, спершу їх було кілька: «Вільна праця» імені Шевченка, «Червоний промінь», «Червоний шлях», а в 1930 році вони зорганізувалися в один колгосп – «Перемога» (після війни – «Радянська Україна»), і першим його головою став Паталах С. А., за ним до війни головував Німченко П. С.
Як би ми сьогодні не оцінювали ті події, що почалися в сімнадцятому (для мене, наприклад, так звана Велика жовтнева соціалістична революція є всього лише контрреволюційним переворотом Ульянова-Леніна та купки його прихильників-однодумців, котрі, антизаконно захопивши владу, на сімдесят з гаком літ утвердили свою страшну диктатуру. У 1939 році в Полтавській області було, порівняно з 1926 роком, населення менше на 380 892 чоловіки – це наслідки репресій більшовиків у 1920–1930-х роках та голодомору, організованого кремлівською клікою Сталіна в 1932–1933-х роках), але для бідних і затурканих селян гасла їхні звучали привабливо – соціальна рівність, всі стануть багатими, справедливість і т. д., і т. п. Біднота за ними пішла, не дуже тоді усвідомлюючи, що ж це за справедлива рівність, коли в одних треба силою забрати (такого навіть царські сатрапи не чинили), а другим віддати. Не врахували, що сьогодні беруть у когось і когось теж беруть, а завтра надійде і твоя черга, і в тебе заберуть, і тебе теж заберуть, і твій слід навічно западе десь на Соловках чи в неісходимому Сибіру, що всуціль і було. Забули, що на чиємусь горі не будеш щасливим. Та й нікуди не можна було поскаржитись, адже нещасних людей, як і обіцяли – «жєлєзной рукой загонім чєловєчєство к счастью», так і заганяли – на той світ.
У колгоспи ж на початку 1939 року силоміць було (у Заїчинцях заганяли тільки силоміць, а хто не хотів вступати в колгосп, тих сім’ями вивозили – навічно – в страшний Сибір) загнано 395 756 селянських господарств. Дорого моїм землякам обійшлося оте примусове заганяння «железной рукой» до загального «счастья». Як я вже згадував, на фронтах Другої світової війни полягло 128 моїх односельців. Скільки їх померло від голодомору в 1933 році (а померло дуже багато, тільки точних даних не збереглося), то в сусідньому селі Біляки (3 км від нас) на фронтах полягло 179 чоловік, а в голодомор 1933-го, організований сталінцями та їхнім кривавим очільником, померло 1002 чоловіки. От і виходить, що навіть нашестя фашистів за чотири роки війни забрало біляківців менше, аніж організований своїми ж голодомор!
Але, попри все, ті, кого не вивезли з села, хто змушений був вступити в колгосп, аби врятуватися від так званого розкуркулювання, за своєю вічною звичкою, другою потребою, трудилися добре, не покладаючи рук. Вірили, що ось-ось вони нарешті наблизять обіцяне Москвою «світле майбутнє».
Трудилися тяжко, голодно – це я на собі пам’ятаю. Принаймні по 1953 рік, доки жив у селі – це було життя
