у порожніх стінах, безлюдних галереях туляться вперті відлуння минулих літ…
Але мене турбувала ота важлива особливість, яку я мав врахувати від самого початку. Як твердив швейцар, мешкав Борута в цьому будинку кілька місяців, після чого кудись випровадився. Отже, час, протягом якого міг впливати на обстановку кімнати і просякати її собою, був значно коротший від того, який провів переді мною в попередньому помешканні. Попри це, слід його позначився тут сильніше, ніж у давнішому приміщенні, де мав змогу впливати на оточення понад два роки. Мабуть, сила розпромінення особистості в той період у нього збільшилася і за незмірно короткий відрізок часу досягла результатів значно помітніших.
Йшлося лише про те, чому належало приписати це непропорційне до давнішого стану зростання здатності впливати на зовнішнє оточення.
Судячи з настрою, яким дихала моя теперішня кімната, причина цього явища анітрохи не лежала в підсиленні життєвої енергії її колишнього мешканця. Навпаки. На підставі різноманітних ознак я дійшов до висновку, що причиною був тут радше внутрішній розклад, якесь духовне розладнання, і то досить сильне, що заразили собою довколишню атмосферу. Борута був тоді, найправдоподібніше, людиною хворою.
Про це свідчив основний тон, яким дихало моє помешкання. Була в ним тиха, безнадійна в своїм смутку меланхолія. Віяла від попелястих шпалер, сталевої барви оксамитових крісел, йшла від срібних рам картин. Відчувалася у повітрі, розпилена на тисячі невловимих атомів, висіла тонким, делікатним прядивом, розсунутим у інтер’єрі. Сумна, сіра кімната…
Навіть квіти в горщиках на вікні та пара більших вазонків біля етажерки ніби пристосувалися до пануючого тут стилю, ненормально похилені на один бік стеблини, і бутони сумно згиналися у безвладній задумі.
Голос навіть (хоч кімната була велика і рідко заставлена меблями) ховався десь злякано по кутках, наче зайда, стривожений власною сміливістю. Кроки мої мовкли без відлуння у підлозі, пересувався, мов тінь.
Мимоволі хотілося сісти десь у куті в зручне плюшеве крісло і, запаливши цигарку, цілі години проводити в задумі, ганятися безцільним поглядом за хмарками диму, спостерігаючи, як вони закручуються у спіралі, збираються у кільця, розповзаються смугами під склепінням… Щось притягало до палісандрового піаніно – грати мелодії лагідні, у притишених тонах.
На цьому сірому, хворобливого кольору тлі після першого тижня мого перебування почало снуватися якесь дивне напівсонне гаптування. Відтоді спав щоночі непробудно.
Зміст снів був більш-менш однаковий, сновидіння були на одну тему, яка піддавалася лише незначним модифікаціям або дрібним переробкам, були це різні редакції тієї ж історії.
Тлом, на якому відбувалася ця досить монотонна дія, було моє помешкання. У якусь мить ночі з’являлася на екрані сну моя сіра кімната з меблями, що дрімають по закутках, із меланхолійною нудотою задуманих
