хоч заглушені гомоном переможних променів сонця – видно їх допіру після смеркання. Мимоволі згадується так зване «симпатичне письмо», створене за допомогою чорнила, яке, висихаючи, тимчасово щезає, і папір виглядає чистим, а щоби лист прочитати, треба його нагріти біля вогню – тоді невидимі доти літери з’являться, вибавлені теплом.
Спочатку розважало мене спостерігання снів і шукання відповідних зв’язків, які, безперечно, існували між ними і денним настроєм кімнати. Але поступово я зауважив, що в незначній мірі, але постійно піддаюся шкідливому впливові мого оточення, що нічні видіння і обстановка кімнати, у якій перебуваю вдень, діють на мене негативно.
Я вирішив чинити опір. Належало вступити в боротьбу з невидимим попередником, зіткнутися з ним у бою і стерти спогади про нього, якими тут усе просякло.
Передусім треба було усунути і замінити меблі в кімнаті. Вони-бо, як я здогадався, становили один із пунктів, де ще чаїлися загрозливі рештки чужої психіки. Я сподівався, що після усунення їх за межі помешкання висохне кілька принадних джерел, розірветься кілька важливих вузлів симпатії, які підтримують небезпечний для мене зв’язок.
Справу я вів систематично, майже, як експериментатор – методом дрібних, ледве помітних змін.
Перш за все наказав винести з кімнати велике плюшеве крісло, що стояло біля вікна, і замінити його звичайним стільцем. Вже ця дрібна модифікація меблів відбилася виразною зміною в перебігу сну, який піддався ніби певному спрощенню, бо не стало одного з його моментів – образу Борти, що сидів біля вікна. Протягом усієї ночі меланхолік ані разу не зайняв нового стільця.
Наступного дня я забрав письмовий стіл, а на його місце встановив малий гарний картярський столик, не забувши також замінити письмове приладдя. Найближчої ночі Борута, правда, сів біля нього на давній, не руханий ще стілець, але не спирався на пюпітр, протягом усього часу не торкався пера і взагалі, здавалося, остерігався будь-якого контакту з новими меблями.
Коли врешті я і той стілець замінив на елегантний, недавно куплений табурет, то він не наблизився навіть до столика. Та частина кімнати стала для нього наче чужою, ворожою територією, якої явно уникав.
Так поступово я викидав предмет за предметом, встановлюючи меблі цілком нові, разюче відмінні від давніх, витримані в живих, сповнених чуттєвої яскравості й крику барвах. Через два тижні залишилися із давніших меблів тільки вже згадана шафа і поруч з нею – дзеркало, що висіло біля дверей, ці дві речі я вже не мав наміру міняти з тієї причини, що, за моїм припущенням, це було цілком зайвим: Боруту, очевидно, ніщо не в’язало з тим кутком кімнати, і він демонстративно уникав його. То пощо ж наражатися на непотрібну працю?
А проте, припущення моє тим разом було помилкове: причина знеохочення, яке виявляв Борута до цієї частини покою, була зовсім інша – не байдужість, але якийсь гидкий спогад.
Проведені
