був білфістом, – переконувала вона його із законсервованою на устах посмішкою. – Ще б пак! Він був білфістом. Це було доведено.
Діка ця репліка не дуже зачепила.
– Якщо ти читав «Гамлета», цього просто не можна не помітити.
– Ну, він… він жив у часи, коли люди були більшими вірянами, в часи більш релігійні.
Але вона вимагала весь коровай:
– Так-так, але розумієш, білфізм – не релігія. Це вчення про всі релігії. – Вона зухвало посміхнулась йому. Це було гасло її віри. Було щось у самому поєднанні слів, що захоплювало її розум настільки, що інші слова просто не могли туди досягнути. Хоча вона могла прийняти будь-яку іншу ідею, лишень би вона вписувалась у цю блискучу формулу, яка, можливо, й не була формулою, а була доведенням до абсурду всіх інших формул.
Врешті-решт, на сцену красномовно виходив Дік.
– Ви чули про новий рух у поезії? Чи не чули? Отже, зараз багато молодих поетів відходять від старих форм, і в них непогано виходить. Тож я намагаюся сказати, що своєю книгою започаткую новий рух у прозі, такий собі ренесанс.
– Упевнена, так воно й буде, – засяяла місіс Гілберт. – Впевнена, що так і буде. Минулого вівторка я була у Дженні Мартін, хіромантки, знаєш, зараз усі від неї просто в захваті. Я сказала їй, що мій племінник зараз перейнятий однією справою, і вона сповістила, що я скоро довідаюся про його неймовірний успіх. Хоча вона ніколи тебе не бачила і не знала нічого про тебе, навіть твого імені.
Видавши правильні звуки, щоби висловити своє здивування стосовно цього приголомшливого феномену, Дік, ніби деспотичний регулювальник, повернув хід розмови у потрібне йому русло.
– Моя робота поглинає мене, тітонько Кетрін, – запевнив він її, – направду. Всі мої друзі кепкують із мене, я сам розумію, що можу бути смішним, тому не злюсь. Я гадаю, що людина має вміти сприймати жарти. Але мені це тільки додає упевненості, – підсумував він похмуро.
– Я завжди кажу, що в тебе древня душа.
– Може, й так.
Дік досягнув тієї стадії, коли він вже не опирався, а покірно погоджувався. Він розважав себе думкою, що в нього така древня душа, що, мабуть, уже вся прогнила. Одначе, повторення цієї фрази чомусь соромило його, і неприємні мурашки бігли по спині. Він змінив тему.
– Де моя славнозвісна кузина Глорія?
– Гуляє десь із кимось.
Дік зробив паузу, подумав і розтягнув своє обличчя в чомусь, що мало стати посмішкою, а перетворилося на страхітливий похмурий вигляд, потім він видав коментар.
– Мені здається, що мій друг Ентоні Петч закоханий у неї.
Місіс Гілберт завмерла, кліпнула очима із хвилинною затримкою та видихнула тоном героїні детективу: «Справді?»
– Гадаю, що так, – серйозно запевнив Дік. – Вона перша дівчина, з якою я його так довго бачу.
