Вона відверто зацікавилась.
– Абсолютно.
– Так, цікаво. Мій татусь у нього працював.
– Він дивний старигань.
– А він добрий? – запитала вона.
– Ну, у приватному житті він рідко буває нелюб’язним без особливої потреби.
– Розкажи про нього.
– Що саме? – Ентоні задумався. – Він худезний, і на голові в нього залишки сивого волосся, воно завжди виглядає так, ніби в ньому гуляє вітер. Високоморальний.
– Він зробив багато хорошого, – сказала Джералдіна поважним тоном.
– Нісенітниці! – презирливо заперечив Ентоні. – Він – побожний зануда, тугодум.
Її думки попливли далі, обминувши сказане.
– А чому ти з ним не живеш?
– Може, зразу до методистів?
– Ти божевііііііііільний!
Вона знову клацнула язиком, висловлюючи своє несхвалення. А Ентоні подумав, якою моральною у глибині душі була ця маленька приблуда і чи буде вона такою ж моральною, коли неминуча хвиля змиє її з піску респектабельності.
– Ти ненавидиш його?
– Не знаю. Він мені ніколи не подобався. Люди, які для тебе щось роблять, ніколи не подобаються.
– Він ненавидить тебе?
– Моя люба Джералдіно, – запротестував Ентоні, жартівливо насупившись, – випий ще один коктейль. Я дратую його. Якщо я курив, а він заходив до кімнати, то починав принюхуватися. Він – надокучливий педант, зануда, та ще й лицемір. Я напевно тобі цього не казав би, якби не випив, але мені здається, що це все не важливо.
Джералдіна, однак, продовжувала виявляти інтерес. Вона так і не доторкнулася до склянки, тримаючи її великим і вказівним пальцями, та дивилася на нього очима, в яких промайнув страх.
– Як це лицемірний?
– Ну, – сказав Ентоні, втрачаючи терпіння, – може, й не зовсім. Але йому не подобається те, що я полюбляю, мені навіть видається, що йому не цікаво.
– Хм. – Вона, здається, нарешті задовольнила свою цікавість. Відкинулася на диван і сьорбнула коктейль.
– Ти кумедний, – вона зробила вдумливий висновок. – Напевно, всі хочуть за тебе заміж, бо твій дід багатий?
– Не всі, але чи можу я їм дорікнути? В усякому разі, розумієш, я ніколи не хотів одружитися.
Цю фразу вона знехтувала.
– Одного дня ти закохаєшся. О, так, я знаю, – із виглядом мудреця додала вона.
– Нерозумно з мого боку було втягнутися в цю розмову. Саме це згубило шевальє О’Кіфа.
– Божевіііііільний! – мило пролепетала дівчина, вона завжди використовувала цю недоладну мотузяну драбину, щоби перебратися через прірву власної розумової недолугості. Підсвідомо вона відчувала, що таким чином повертає людину, чия уява значно перевищувала її, назад у межі досяжності.
– Ой, ні! – запротестував Ентоні. – О, ні, Джералдіно, тільки не треба бавитись у психіатра з шевальє. Якщо ти відчуваєш, що не можеш зрозуміти
