з її лицем тільки в притулку для сліпих працювати, ми тааааак сміялись, само собою, і він почав до нас клеїтись.
При цих словах Глорія хотіла вийти з кімнати, всі очі дружно повернулися до неї. Дві дівчини ніби відступили в тінь, нікому не потрібні, зовсім непомітні.
– Ми говорили про тебе, – швидко сказав Дік, – твоя мама і я.
– Ага, – сказала Глорія.
Пауза. Мюріел повернулася до Діка.
– Ви ж видатний письменник, чи не так?
– Я просто письменник, – сором’язливо зізнався він.
– Я завжди кажу, – серйозно сказала Мюріел, – що коли б я мала час записати всі мої пригоди, вийшла би пречудова книжка.
Рейчел співчутливо захихотіла, нахил голови Річарда виглядав майже велично. Мюріел продовжила:
– Я навіть собі не уявляю, як можна взяти і щось написати! А поезія! Господи, я навіть двох рядків не заримую. Але що мені до цього!
Річард Кермел ледве стримав сміх. Глорія жувала свої желатинки, які дивом десь з’явились, і сумно дивилась у вікно. Місіс Гілберт прокашлялась і засяяла посмішкою.
– Ви розумієте, – сказала вона, ніби проголошуючи старовинну мудрість, – у вас не така древня душа, як у Річарда.
«Древня душа» з полегшенням видихнув – нарешті вона це сказала.
І раптом, ніби обдумуючи сказане хвилин із п’ять, Глорія зробила заяву:
– Я планую влаштувати вечірку.
– А мене запросиш? – вигукнула Мюріел із удаваним благанням.
– Вечірку. На сімох осіб: Мюріел, Рейчел і я, і ти, Дік, і Ентоні, і той хлопець, Нобл, – він мені сподобався, і Блокмен.
Мюріел і Рейчел у пориві захоплення могли тільки щось бурмотіти. Місіс Гілберт усміхалась і кліпала. Тут із буденним питанням втрутився Дік:
– А що то за один – Блокмен, Глоріє?
Відчуваючи приховану загрозу, Глорія повернулась до нього.
– Джозеф Блокмен? Він з кінематографа. Віце-президент «Фільм Пар Екселенз». У нього з батьком якісь справи.
– Ага!
– То що, ви всі прийдете?
Всі сказали, що прийдуть. Дату мали призначити впродовж тижня. Дік підвівся, одягнув капелюх, пальто й кашне та зобразив на обличчі щось на кшталт прощальної посмішки.
– Па-па, – сказала Мюріел, весело махаючи ручкою.
Річард Кермел почервонів за неї.
Безславний кінець шевальє О’Кіфа
Був понеділок, і Ентоні повіз Джералдіну Берк на ланч у «Боз Арт», потім вони поїхали до нього додому, де він викотив маленький столик, де тримав свої запаси спиртного, й оглянувши його, вибрав вермут, джин і абсент для належної стимуляції.
Джералдін Берк, білетерка з Кітса, вже декілька місяців розважала його. Вона мало вимагала, чим і подобалась йому, оскільки після печального досвіду з дебютанткою минулого літа, яка після низки поцілунків
