Ви бачили «Моє серденько, Пеґґі»?
МОРІ. Ні, не бачив.
МЮРІЕЛ (захоплено). Це просто чудово! Вам просто необхідно подивитись.
МОРІ. А ви бачили «Омар – кравець»?
МЮРІЕЛ. Ні, але чула, що фільм чудовий. Я дуже хочу подивитись. А ви бачили «Красуня і шахрай»?
МОРІ (з полегшенням). Так.
МЮРІЕЛ. Мені здається, він не дуже вдалий. Препоганий.
МОРІ (знесилено). Так, справді.
МЮРІЕЛ. От вчора я ходила на «Без закону», і мені сподобалось. А ви бачили «Маленьке кафе»?…
І так тривало доти, доки в них не вичерпався запас п’єс. А поки там що, Дік повернувся до містера Блокмена, сподіваючись намити хоч трохи золота з цієї безперспективної жили.
– Я чув, що зараз усі романи продаються до кіноіндустрії, щойно публікуються.
– Це правда. Звісно, головне в кінематографі – крутий сюжет.
– Так, можу уявити.
– Багато романів повні розмов і філософствувань. Вони, ясна річ, не мають цінності для нас. На екрані з них нічого цікавого не зліпиш.
– Тобто, в першу чергу, вас цікавить інтрига, – висловив Річард блискучу здогадку.
– Звичайно. Спершу інтрига… – Він замовк, і всі за ним, ніби за порухом вказівного пальця. З убиральні вийшла Глорія у супроводі Рейчел.
Виявилося, між усім іншим, що Джозеф Блокмен ніколи не танцював і волів спостерігати за іншими з нудьгуючою поблажливістю, ніби дорослий серед дітей. Він був поважним і гордим чоловіком. Родом він був із Мюнхена і розпочав свою американську кар’єру продавцем горішків у мандрівному цирку. Коли йому виповнилося вісімнадцять, він працював рекламістом на атракціонах, потім став там менеджером і невдовзі – власником другосортного вар’єте. Саме тоді, коли кінематограф зійшов зі сцени цікавих новинок і почав набувати форм багатообіцяючої індустрії, він уже був амбітним молодим чоловіком з деякою сумою грошей для інвестицій, до того ж у ньому вдало поєднувалися фінансові прагнення і практичні знання шоу-бізнесу. Це було дев’ять років тому. Кіноіндустрія винесла його нагору там, де потопила десятки інших, більш заможних, із багатшою уявою та більш практичними ідеями… А зараз він сидів тут і споглядав безсмертну Глорію, заради якої юний Холком поїхав із Нью-Йорка до Пасадени, він дивився на неї і знав, що зараз вона закінчить танцювати й сяде по ліву руку від нього.
Він сподівався, що вона не забариться. Устриці подали вже кілька хвилин тому.
А Ентоні, чиє місце було по ліву руку від Глорії, танцював із нею, тримаючись постійно на одній чверті майданчика. Це мало означати, якби були інші претенденти: «Йдіть до біса, не втручайтесь»! Вони виглядали дуже близькими.
– Отже, – почав він, дивлячись на неї згори вниз, – ваша краса сьогодні неймовірна.
Її погляд піднявся на півфута, які розділяли їх.
– Дякую, Ентоні.
– Насправді, я ніяковію
