чином до осені 2008 року, коли світова фінансово-економічна криза позначилася на ситуації в Росії, Кремлю вдалося забезпечити стабільність ситуації всередині країни та значно активізувати зовнішню політику. Отже, курс В.Путіна у середньостроковій перспективі довів свою ефективність, а сам російський керманич уже посів чільне місце у галереї правителів Росії поряд із Миколою I, Олександром III і Л.Брежнєвим. Чинний прем’єр-міністр РФ, як і його великі попередники, не розв’язав російських проблем, але загнав їх углиб російського життя, підживлюючи грунт не тільки для зовнішньополітичних тріумфів, а й для нових «смут».
Негативні тенденції
Світова фінансово-економічна криза і події, з нею пов’язані, засвідчили певну вичерпаність обраної моделі суспільного розвитку. Висока корумпованість державного апарату РФ вкрай ускладнила здійснення програм інфраструктурного розвитку та переведення економіки на інноваційні рейки. Яскравим свідченням тривалої деградації науково-промислового потенціалу стали проблеми з реалізацією проекту твердопаливного ракетного комплексу морського базування «Булава», а також, за однією з версій, катастрофа на Саяно-Шушенській ГЕС.
Водночас і у внутрішньополітичній площині ситуація не виглядає однозначно позитивно. Йдеться насамперед про регіональний вимір, який для найбільшої у світі за територією країни є ключовим. Згода регіональних еліт на централізацію та скасування федералізму забезпечувалася фактичним невтручанням Кремля у внутрішні справи національних республік, насамперед Північного Кавказу, Татарстану і Башкортостану. Здійснені у 2008–2009 роках спроби відновити керованість ситуації у республіках Поволжя засвідчили недостатність ресурсів у Москви, навіть для призначення керівників місцевих підрозділів органів внутрішніх справ чи Росреєстрації.
Приборкання Північного Кавказу, здійснене у результаті другої чеченської війни 1999–2000 років та передачі влади у Чечні зовнішньо лояльному режиму Рамазана Кадирова змінилося у 2008–2009 роках новою ескалацією насильства у Дагестані та Інгушетії. Фактична вичерпаність арсеналу засобів у відносинах з Північним Кавказом та поступова втрата привабливості Росії в очах як населення, так і еліт цих республік робить імовірним у середньостроковій (10–15 років) перспективі вихід Росії з Кавказу. Тим більше що федеральні сили на Північному Кавказі багато в чому перетворилися на одного з впливових гравців, що радше свідчить не про бажання досягти декларованих цілей стабілізації, а про прагнення власного збагачення.
Триваюче скорочення російського населення в Сибіру і на Далекому Сході, що супроводжується потужною китайською міграцією, у тій же середньостроковій (10–15 років) перспективі створює певні умови для відпадання від РФ принаймні частини зауральських територій.
Мають місце складні демографічні проблеми. Триває швидке (понад 1 млн. на рік) скорочення населення РФ, погіршення його
