близькості від Москви та інших ключових районів федерації, нейтралізувати потенційну ідеологічну загрозу авторитарному режимові (успішна демократична Україна) тощо.
Власне, йдеться про те, що агресивна політика Кремля щодо України викликана не діями Києва, а потребами Росії, як їх усвідомлює нинішнє керівництво держави. Тобто навіть кардинальна зміна Україною політичного курсу не призведе до істотної корекції російської політики та не відмінить уже визначених цілей. Також у Кремлі усвідомлюють, що історичне «вікно можливостей» щодо України для Москви доволі коротке і може зачинитися вже десь після 2015 року, після становлення нового покоління українських еліт.
Також не виключений варіант, що фактична байдужість США, Великобританії та інших країн ЄС до Східно-Центральної Європи, що уможливлює використання Москвою різних, у тому числі і брутальних засобів, вже за два-три роки зміниться на більш прискіпливу увагу. Отже, «наступ на Київ» розгорнеться вже найближчим часом і буде рішучим та безпощадним.
Російська політика щодо України
Розглядаючи російську політику щодо України, слід виходити з таких основних моментів. По-перше, на офіційному, в тому числі найвищому рівні РФ неодноразово підкреслювала свою безумовну відданість підписаним угодам і глибоку повагу до чинних, юридично оформлених і визнаних Росією кордонів України. Водночас Концепція зовнішньої політики РФ і Стратегія національної безпеки РФ містять чіткі формулювання щодо російських інтересів в Україні. Ідеться насамперед про недопущення вступу Києва до НАТО, «захист інтересів російськомовного населення» тощо, тобто про збереження України у сфері впливу «привілейованих інтересів» Росії.
По-друге, сучасна російська держава як в юридичному, так і в ідеологічному та інституційному вимірах є прямим спадкоємцем СРСР. Насамперед ідеться про сферу реалізації зовнішньополітичної та безпекової функцій держави, тобто про системи Міністерства закордонних справ, Збройних сил і спецслужб (ФСБ, СВР і ГРУ ЗС РФ). Причому спадкоємство усвідомлюється, а нерідко і підкреслюється навіть на офіційному рівні.
Ключовою особливістю такого державного спадкоємства є збереження інституційної пам’яті, в тому числі механізмів вироблення і прийняття рішень, зокрема стратегічних. Жодним чином не йдеться про незмінність цілей і засобів політики, швидше про певну спорідненість і спадковість матриць мислення, картини світу і стилю прийняття рішень. Безумовно, сучасне керівництво РФ не є прямим продовжувачем справи Й.Сталіна, проте історичний спадок тяжіє над господарями Кремля і Старої площі.
За висновками російського історика О.Зубкової, наприкінці 1930-х років Й.Сталін усвідомлював лише стратегічну мету своєї політики – встановлення повного контролю над Литвою, Латвією та Естонією. Детального плану політичних, економічних, військових та інших заходів і навіть розробленої стратегії,
