обережно прочинилися й всередину спершу зазирнув, потім – ступив невисокий лисуватий пан у колись модному, та все ще добротному пальті з верблюжої шерсті. Воно, як і чорні штани, висіло на ньому, ніби чоловік убирався в чуже. Хоча насправді він лише схуднув. Збитки, що довелося терпіти під час війни, лишили від домовласника Веслава Зінгера менше половини.
– Дозвольте?
– О, ви ж зайшли, – сказав Клим, а Шацький, який десять років тому познайомив їх та висватав Зінгеру пожильця, підвівся й кивнув, вітаючись.
– Даруйте, що потурбував вас тут, пане Кошовий. Але вас простіше застати в конторі, ніж удома. Й потім, говорити про певні речі з пані Магдою навряд чи доцільно.
– Вам ні про що не вдасться переговорити з пані Магдою, – відрізав Клим. – Вона буває вдома ще рідше, ніж я. Часом навіть ночує в лікарні. Коли приходить з ночі, то спить майже весь день.
– Та я й не хочу її турбувати.
– Ви добре прийшли. Поки тут не почався звичний уже Содом із Гоморрою, прошу сідати. Кави?
– З задоволенням.
Клим схрестив погляд із Шацьким. Зварено було на дві чашечки, тож комусь із них доведеться терпіти. Швидко прийнявши рішення, Кошовий як гостинний господар налив спершу Йозефу, потім – Зінгеру, а сам примостився за столом і закурив.
За сигарами сумував досі, і час від часу випадала нагода роздобути щось добре. Проте французькі «Gauloises» все одно продавалися вільніше, тож Клим остаточно покінчив з останньою довоєнною примхою, вдовольняючись міцним ядучим народним куривом замість духмяного аристократичного. До одягу так само почав ставитися легше. Після кількарічного періоду відмови від гоління знову старанно вишкрібав щоки й підборіддя, волосся Магда взялася підстригати йому при потребі сама, а вуса лишив густими, лиш підрізав манікюрними ножицями.
Лиш вони тепер нагадували сорокарічному Кошовому того, кого побачив у дзеркалі ванної кімнати десять років тому, коли вперше переступив поріг квартири на Личаківській, де жив досі.
– Нам заважатимуть, може, навіть дуже скоро. Тож давайте без ваших звичних передмов, – сказав, пустивши дим під стелю. – Мені цікаво й приємно поговорити з вами, пане Зінгере, за інших обставин. Та маєте розуміти…
– Ой, пане Кошовий, передмову говорите саме ви! – пурхнув той, пошукав, куди сісти, примостився на рипучому віденському стільці й вільною від кави рукою зняв капелюха, відкривши очам ярмулку, схожу на чернечу тонзуру. – Ми давно знаємо один про одного, що ділові люди. Тож я з діловою пропозицією.
– Навряд чи зараз зможу допомогти в справах. Але дякую за довіру. Кажіть.
Ковтнувши кави, Зінгер зиркнув на Шацького.
– Заважаю? – спитав Йозеф.
– Та будьте вже, куди від вас дітися. Я й забув, що ви, пане Шацький, причетні до всього у Львові.
– То колись, пане Зінгере, половина Львова знала Шацького, іншу половину знав він.
– Та не прибідняйтеся. Свій знаменитий ніс досі тримаєте по вітру.
– Ми
