втяв щось із уривків розмов, котрі тут велися. А Клим не вважав за потрібне всякий раз пояснювати все спеціально для Шацького. Зрештою, він перестав зважати на друга й навіть помічати його – адже Йозеф наполягав на цьому, в такий спосіб намагався не завдавати Кошовому клопоту.
– Потім поясню, – дещо грубувато кинув він, взяв коротку паузу, прикурюючи чергову «голуазину», глянув на Снігура: – Ви не служите в австрійській поліції, не маєте там знайомих, на відміну від мене. Звідки дізналися про вбивство? Чому – вбивство? Завжди є ймовірність нещасного випадку. Наприклад, упав п’яний, вдарився головою…
– А ви, бачу, досі не усвідомили, що може початися, – просичав підхорунжий.
Сіпнулося віко.
Клим ляснув долонею по столу, аж посунулося від того чорнильне приладдя.
– Досить уже! – вигукнув дзвінко, мовби саме ця фраза стала краплею, яка переповнила чашу терпіння. – Скільки часу маю честь знати вас, пане Снігур, стільки ви не втомлюєтесь підкреслити: єдиний знаєте більше за інших, єдиний дбаєте про справу і єдиний, хто завжди все усвідомлює! Знаєте, як це називається? Монополія на істину!
– Е-е, панове! – Арсенич ступив між ними, миролюбно розставляючи руки, немов відгороджуючи обох парканом. – Чого б я ото собачився? Спільний же інтерес маємо!
– Але він допитує мене! – хорунжий тицьнув на Кошового пальцем, мов цілився з револьвера. – Нести це сюди було помилкою, грубою помилкою, пане сотнику! Я вкотре шкодую, що послухав вас!
– Ми все одно тут!
– Можемо піти! Військовий комітет не підзвітний Кошовому! Йому ніхто не підзвітний! Він не має жодних повноважень!
– То йдіть собі! – відмахнувся Клим. – Легше від того не стане.
– Досить, я сказав! – тепер уже і сотник підніс голос. – Пане Снігур, ви маєте вищий чин, ніж я. Проте саме мене поручик Рудницький[13] як голова комітету уповноважив обговорити ситуацію з ним! – він так само показав на Кошового пальцем. – Давайте ще тут кусатися! Чи ви не розумієте – часу на то нема!
Запала тиша, в якій чулося лиш голосне сопіння Шацького. Скориставшись нею, Арсенич видобув із кишені файку, почав спокійно, мов заряджав зброю, натоптувати її тютюном. Нарешті Кошовий ляснув у долоні.
– Все, до уваги. Згодні? Ви ж усе одно прийшли.
– Якщо ви не братимете на себе забагато, – вперто вів своє Снігур.
– Мої питання ніяк не зачіпають вашого гонору, – Клим намагався втримати іронію, йому вдалося. – Припускаю, про пригоду написали зранку польські газети, так?
– Так, – кивнув підхорунжий. – Звичайно, я сьогодні знайду потрібний примірник. Але припускаю – там зазначено, що вбито капітана Польського легіону. Ви, пане Снігур, підхорунжий Легіону Січових стрільців, і в однострої з відзнаками я вас за два роки нашого знайомства майже не бачив. Хіба на урочистостях. Якби, не дай Боже, напали на вас і, ще раз вибачаюсь, ваш труп знайшли посеред міста, то побачили б чоловіка в цивільному вбранні.
– До чого ведете?
[xiii]
