шановне панство.
Коли він вийшов, не стримавшись й грюкнувши дверима, похмурий чоловік мовив хрипато:
– Інших сторонніх так само попрошу.
– Та він свій! – вигукнув Арсенич. – Ми з ним колись шпигуна ловили, забули, чи що, пане Снігур?
– Ви чудово розумієте, як нам зараз потрібен розголос, – відчеканив Михайло Снігур.
– Ляхи з того вже роздмухують цілу історію, – відмахнувся старшина. – Гірше не буде.
– То що, скличемо тут віче?
Шацький покірно взявся за капелюха.
– Мені вийти, пане Кошовий.
– Ні, – Клим обсмикнув поли піджака, поправив краватку, яку Магда змушувала його вдягати останнім часом, вважаючи, що так він набуватиме більшої ваги. – Дозвольте нагадати вам, пане підхорунжий – контора моя. І мені краще знати, кого просити піти, а хто лишиться. Шацький – мій друг. Він устиг наслухатися тут такого, що давно не вміщається в його голові. Тим не менше, наша справа від його присутності жодним чином не постраждала.
Замість відповіді Снігур зачинив двері зсередини.
– Дещо сталося, – сказав, повернувшись до Клима.
– Тепер щодня дещо стається, – в тон йому відповів Кошовий. – Може, спершу присядемо?
Шацький опустився на свій стілець і завмер, звично для себе перетворившись на такий собі предмет обстановки. Арсенич і Снігур лишилися стояти, підхорунжий мовив неголосно, навіть трохи лиховісно:
– Я був проти того, аби залучати вас. Та старшина наполіг. Це не узгоджено з національною радою, треба ще переконати військовий комітет…
– Комітет беру на себе, – перериваючи, Павло мало зважав на субординацію. – Пане Снігур, ніхто ще нічого не вирішив. Кошовий зробить все найкраще, неофіційно, бо ми обоє знаємо, як йому то вдається.
Клим взяв нову цигарку, так думав заспокоїтись.
– Панове, мені здається… Ні, не так, – він закурив. – Я впевнений, панове: ви зараз говорите про щось таке, чого я не знаю. Ви прийняли замість мене рішення, про яке я нічого не чув. І я мушу, на ваш погляд, діяти в інтересах Української Національної Ради та Центрального військового комітету,[12] коли нічого ні з ким не погоджено. Типовий приклад української організації. Так ми далеко не підемо. Власне, через це все й тупцяємо на місці, бо ж ні про що ні з ким не домовилися.
– Може, досить демагогії, пане Кошовий? – вичавив Снігур.
– Тепер я ще й демагог.
– Невже ви справді нічого не знаєте? Вчора в Стрийському парку вбили людину. Чоловіка.
Клим затягнувся й знизав плечами.
– На жаль, навіть у мирний час у Львові щодня траплялося бодай одне вбивство. Тоді вони ставали сенсаціями. Нині цим не здивуєш і газетярів.
– Вбитого звали Юліуш Яблонський.
– Поляк. Не мав честі знати його за життя.
– Одягнений був у цивільне.
– Ви так само, пане Снігур, – підхорунжий починав серйозно дратувати.
– Дуже
[xii]
