я – на кінопрем’єрах, коли шанувальники дивляться на тебе із зневажливим докором, бо ти – не зірка.
Опинившись на землі, ми з Вайлі несподівано відчули себе приятелями, адже він простягнув мені руку підтримки, коли я сходила трапом. Після цього він вирішив взяти мене під своє крило… проти чого я заперечувати не стала. Ну а коли ми ввійшли в будівлю аеропорту, стало ясно, раз уже нас «викинуло на берег», то викинуло на берег разом. (Це було не так, як того разу в фермерському будиночку в ново-англійському стилі неподалік від Бенінґтона, коли у мене відбили хлопця. Він тоді сів до рояля разом з дівчиною на ім’я Рейні, і я під кінець усвідомила, що я «третя зайва». По радіо саме передавали «Циліндр»[13] та «Щока до щоки»[14] у виконанні оркестру Ґая Ломбарда,[15] і вона награвала йому ці мелодії. Клавіші опускалися негучно, наче падолист; показуючи йому акорд з діезом, вона, наче ненароком, накрила його пальці своїми. Я тоді була ще першокурсницею.)
Коли ми заходили до аеропорту, містер Шварце був поруч з нами, та був, так би мовити, як уві сні. Поки ми намагалися з’ясувати, що й до чого у чергового по аеропорту, він увесь час озирався на двері, що вели до льотного поля, ніби побоювався, що літак злетить без нього. Потім я відлучилася на декілька хвилин, а коли повернулася, то зрозуміла, що без мене щось трапилось. Зараз Вайт і Шварце стояли лицем до лиця, майже впритул. При цьому Вайт щось казав, а Шварце виглядав так, ніби здоровенна вантажівка, здаючи назад, наїхала на нього, тільки вдвічі гірше. У бік льотного поля він більше не дивився. Ненароком я почула завершення фрази:
– Я ж казав тобі стулити пельку. Тож так тобі й треба…
– Я ж тільки…
Побачивши мене, Шварце обірвав себе на півслові і спитав лише, які новини. Було вже пів на третю ночі.
– Небагато, – зауважив Вайлі Вайт. – У найближчі три години нічого обнадійливого не обіцяють, тому деякі слабаки збираються до готелю. Натомість я пропоную звозити вас до Ермітажу,[16] будинку Ендрю Джексона.
– І як же ми його побачимо в темряві? – в’їдливо поцікавився Шварце.
– До біса. Схід сонця – за дві години.
– Їдьте вдвох, – відрізав Шварце.
– Гаразд. А ти ще встигнеш на автобус до готелю. До речі, «він» теж їде. – У голосі Вайлі чулася насмішка. – Може, так буде й краще.
– Ні. Я їду з вами, – похапливо передумав Шварце.
У раптовій темряві поруч з аеропортом ми спіймали таксі, і Шварце, здавалось, навіть піднісся духом. Він підбадьорливо поплескав мене по колінку.
– Маю їхати, – мовив. – Вам просто потрібен шаперон.[17] Давним-давно, коли я був при великих грошах, то була в мене донька… Не донька, а просто красуня…
Він сказав це так, неначе вона була нерухомим майном, яким довелося поступитися кредиторам.
– Нічого. В тебе ще буде, – запевнив його Вайлі. – Ти все ще повернеш. Колесо фортуни
«Top Hat, White Tie and Tails» («Циліндр, біла краватка та фрак») – популярна пісня, написана Ірвінґом Берліном для музичної кінокомедії режисера Марка Сендвіча
«Cheek to Cheek» («Щока до щоки») – пісня, один із символів міжвоєнного американського кінематографа, написана Ірвінґом Берліном у 1935 році для того ж фільму. У фільмі Астер співає пісню Роджерз під час танцю. Відомий запис цієї пісні на студії «Декка» оркестру Ґая Ломбардо від 1935 року.
Ґаетано (Ґай) Ломбардо (1902–1977) – канадський і американський музикант, скрипаль і керівник оркестру Royal Canadians. Володар трьох зірок на голлівудській «Алеї слави». У повісті він названий Ґаєм Ломбардом.
Ермітаж – садиба-музей Ендрю Джексона (1767–1845), сьомого президента Сполучених Штатів (1829–1837), у 10 милях на схід від центру міста Нешвілл.
Шаперон – провожатий, як правило, літня дама, яка супроводжує молоду дівчину на бали і т. п., дуенья.
