через прохід від мене, і я не знала, чи слід познайомити їх один з одним, а втім, Стар крутив у руках каблучку, і робив це до того відсторонено, що я відчула себе маленькою і непомітною, і не набралася духу. Я й раніше ніколи не сміла ані відвести від Стара погляду, ані просто на нього дивитися, хіба що мала повідомити щось справді важливе… і я знала, що й на інших він впливав так само.
– Сесиліє, ця каблучка – тобі.
– Перепрошую. Я й не усвідомлювала, що…
– У мене таких ще з півдюжини.
Він простягнув мені каблучку, масивну золоту каблучку з опуклою літерою «S». Спало на думку, наскільки дивно така масивна річ виглядає на його пальцях, тонких та тендітних, як і риси обличчя з вигнутими бровами та чорним кучерявим волоссям. Такою ж витонченою була і вся його статура. Часом він справляв враження одухотвореного інтелектуала, та насправді він був тим іще бійцем – дехто з його минулого згадував, що у Бронксі[32] він був не останнім у банді підлітків і, коли вони йшли на бійку, той хирлявий хлопчисько завжди йшов попереду, зрідка крізь зуби кидаючи команди тим, хто йшов за ним.
Стар залишив каблучку в моїй долоні, рішуче підвівся і звернувся до Вайлі:
– Ходімо-но до «весільної кабіни», – кивнув він. – Ще побачимося, Сесиліє.
Але ще до того, як вони зникли в кабіні, я почула, як Вайлі спитав:
– Ти записку Шварце хоч відкрив?
І відповідь Стара:
– Ні, ще.
Мабуть, я не дуже швидко мізкую, бо тільки зараз зметикувала, що Стар і є містером Смітом.
Пізніше Вайлі таки розповів мені, що було в тій записці.
Написану нашвидкуруч при світлі фар таксі записку було важко зрозуміти.
Любий Монро, ти найкращий з них усіх я завжди схилявся перед твоїм розумом тому коли ти стаєш проти мене я розумію що виходу немає! Я відчуваю себе зайвим і продовжувати подорож мені нема чого хочу лише тебе ще раз попередити.
Бережись! Я знаю.
Стар прочитав її двічі, підняв руку та пошкрябав вранішню щетину на підборідді.
– У нього зовсім розшарпані нерви, – сказав він. – І чим тут зарадиш? Абсолютно нічим. Шкода, що я його не вислухав. Та я не люблю тих, хто нав’язується тобі зі словами, що це – в твоїх власних інтересах.
– Може, так і було, – припустився Вайлі.
– Це – нікчемний прийом.
– А я б на нього клюнув, – похитав головою Вайлі. – Я марнолюбний, як жінка. Якщо хтось вдає, що я їм небайдужий, я прошу продовжувати. Поради мене тільки тішать.
Тепер вже, зморщивши носа, похитав головою Стар. Вайлі продовжував піддражнювати його – то був привілей, у якому йому ніколи не відмовляли.
– Ти клюєш на деякі лестощі, – сказав Вайлі. – Такий собі комплекс Наполеона.[33]
– Від лестощів мене просто нудить, – відрізав Стар, – та ще більше
Бронкс у часи юності Стара, перед Першою світовою війною, заселяли нижчі верстви середнього класу, серед яких було чимало євреїв, що перебралися з іммігрантського робітничого Нижнього Іст-Сайду Мангеттена.
«Комплекс Наполеона» – набір психологічних особливостей, нібито властивих людям невисокого зросту, названий на честь імператора Франції Наполеона I. У масовій культурі прийнято вважати, що Наполеон компенсував свій невеликий зріст прагненням до влади, війн і завоювань. Зріст Наполеона насправді становив 1,68 м, що перевищує середній зріст француза того часу. Наполеона часто бачили з його імператорською гвардією, в якій всі були вище середнього зросту, тому могло здатися, що Наполеон низький.
