так от, нарешті один з пілотів питає, чи подобається містеру Стару його справа, а містер Стар на це й відповідає: «Авжеж. Само собою, подобається. Коли навкруги у всіх не всі вдома, то приємно залишатися хоч і неповним ідіотом, та єдиним, якого ще не розкусили».
Стюардеса так і заходилася від сміху, а мені хотілося плюнути їй межи очі.
– Уявіть собі: «Коли навкруги у всіх не всі вдома, то приємно залишатися хоч і неповним ідіотом, та єдиним, якого ще не розкусили».
Раптом без видимої причини її сміх урвався, і вона підвелася – сама серйозність:
– Піду заповню робочий журнал.
– Прощавайте!
Здається, то не вони допустили Стара посидіти поруч із собою, а він дозволив їм посидіти біля свого трону, і то не вони допустили його до штурвалу, а він дозволив їм постернувати.
Багато років потому мені випало летіти з одним з тих самих пілотів, і він мені переповів одну річ, яку сказав їм Стар.
Він саме розглядав гори.
– Уявіть, що ви інженер-залізничник, і вам треба прокласти трасу, скажімо, десь там, – він кивнув на гори. – У вас на руках результати геодезичної зйомки, і ви бачите три-чотири, а то й півдюжини варіантів прокладки, і всі однаково добрі. Чи погані. Вам треба зробити вибір – але на чому він засновується? Дізнатися, який шлях найкращий, можна, лише проклавши трасу. Тому ви берете й будуєте дорогу.
Пілоту здалося, що він щось не дочув.
– Ви про що?
– Ви обираєте шлях без будь-якої, як вам здається, на те причини – просто тому, що та он гора, на ваш погляд, рожевіша, або синька – синіша. Зрозуміло?
Пілот вважав це вельми корисною порадою. Та брав його сумнів: чи досягне він таких висот, щоб вона йому стала у пригоді.
– От що я хотів би знати, – зізнався він з гіркотою, – так це як містер Стар досяг тих висот, де він став містером Старом.
Боюсь, що сам Стар ніколи не дав би відповіді на це питання, а зародок пам’яттю не наділений. Та я могла б відповісти, хоча б почасти. Він піднявся дуже високо – туди, звідки відкриваються широкі обрії, на сильних крилах, коли ще був молодим. І коли він був високо в небі, то окинув поглядом усі царства на світі,[38] окинув очима, які могли широко дивитися прямо проти сонця. Махаючи невтомно крилами – врешті-решт, відчайдушно, не припиняючи бити ними, він протримався там значно довше, ніж більшість із нас, а потому, пам’ятаючи все, що бачив зі своєї великої висоти, поступово опустився на землю.
Двигуни тим часом вимкнули, і всі наші п’ять почуттів почали налаштовуватися на посадку. Попереду зажевріла низка вогнів військово-морської бази Лонг-Біч,[39] а зліва і справа замерехтіла вогниками Санта-Моніка.[40] Над Тихим океаном вже зійшов каліфорнійський місяць, великий та помаранчевий. Та що б я не відчувала щодо всіх цих речей – а вони зрештою були моєю батьківщиною – я знала, що Стар відчуває набагато більше. Всі ці речі, на які я дивилася широко відкритими очима, як на ту отару овець на задньому подвір’ї студії старого Лемле, у Старових очах виглядали інакше,
Алюзія на Євангелію: «І він вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі (Від Луки 4:5)».
Лонг-Біч (
Санта-Моніка (
