Не пригадую, – приглядався Завадович до худорлявого високого чоловіка в чорному кітелі з золотими дубовими листочками на комірі.
– Не пізнаєте, бачу. Я ж Антін, Семенюк.
– А-а… Тоді… тоді прошу. Тільки… тільки Зіни немає. До державних готується. Завтра здає останній екзамен.
На устах Антона сковзнула радість. Хотілося відразу запитати про все: як здала попередні екзамени, куди дістала призначення на роботу, але заспане обличчя Завадовича зі слідами мережаної подушки на щоці і холодний погляд зупинили його.
– Тоді я, може… завтра після екзаменів зайду. Щоб не перешкоджати.
– Та ви заходьте…
Менший пес не переставав брехати, другий – гладкий, з відрубаним хвостом підстрибував і лащився. Антін сів у крісло. В душі дивувався, як це Завадович так добре тримається. Не постарів, не зморщився. Такий самий, як був ще тоді, коли працював директором шестикласної школи і тлумачив дітям, що Пілсудський виграв Першу світову війну. Чомусь пригадалося саме це, і добродушність враз зникла з обличчя Антона.
– Якими вітрами? – почав розмову Завадович.
– Просто з тайги. Відпрацював після технікуму три роки, а тепер…
Завадович кахикнув.
– Ну, ну, а тепер?
– А тепер таки в Підберізьке лісництво.
– Так, так. Це добре. Повертатись у рідне село, так би мовити, в середовище, з якого вийшов – це благородно. Так… так… Повертайтесь, щасти вам Боже.
Антона пересмикнуло. Щось фальшиве й недоброзичливе відчув у голосі Завадовича. Він знав давно: Завадович його не любить. Здавна не любить.
…Колись, ще в четвертому класі… Клас комбінований. Молодші «другаки» прислухаються до відповідей старших, раді з них кепкувати. А він ніяк не розумів заплутаного польського речення: «Свєнти Ян шедл пшез ляс і одмавял пацєжи».[2] Антін переклав: «Святий Іван йшов через ліс і гнав пацята». Клас гримнув реготом. Сміявся і Завадович. Сміялися тільки його губи і два ряди золотих зубів, а очі були холодні, недобрі. Роздався тріск. Антін присів від болю, шматок лінійки відлетів до вікна. І раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Маленька Зіночка, що вчилась у другому класі, прискочила до батька, вирвала з рук переламану лінійку й викинула через вікно. Обурені оченята гнівно дивилися на збентеженого батька.
Відтоді душа Антона немов роздвоїлася. Завадовича ненавидів, а на його донечку крадькома поглядав і чомусь червонів. Часом йому хотілося сказати їй щось хороше, але не міг. Бо вона дочка Завадовича.
…Пам’ятає той незабутній вересень. Він ще не бачив червоноармійців, але учні зійшлися до школи й гомоніли, що панська Польща вже небіжка. Зіна до школи не прийшла. Не було й директора школи Завадовича. Глуха злоба заворушилась у серці Антона.
– За Польщею плачуть, – вирішив. І Антонові забажалося чимсь дошкулити їм сьогодні. Зірвав зі стіни криводзьобого орла й подався з ним до хати Завадовича. Довго ходив біля воріт, вичікуючи. Врешті побачив на подвір’ї Зіну. Покликав.
Святий Ян йшов через ліс і молився.
