глянув на дружину. Остап кинувся за Зіною.
– Ах, відчепіться, ради бога. Чого вам треба? – сказала так різко, що Остап оторопів. Такого тону від Зіни ще не чув. Не міг, правда, ніколи признатися, навіть самому собі, що Зіна ставиться до нього прихильно. Але ж завжди була ввічливою. Він ніколи не говорив їй про свої почуття. Та хіба це основне? Зате вона завжди могла відчувати його турботу. Він умів вести себе за столом (її мати цим просто захоплювалась!), Завадович обожнював його практичний хист. Остап знав: Зіна відповідна партія. Він – інженер, вона – науковець, у її батьків велика, гарна квартира, а вона – одиначка.
– Зіно, що за тон? Ми тут переживали, а ви навіть…
– Хто вас просив? Сховайте свої квіти…
– Я не розумію, що з вами? Ви ж обіцяли сьогодні прийти…
– Не чекайте, не буду. І взагалі, я прошу вас, не приходьте більше.
– Розумію… Це після візиту вчорашнього гостя в мундирі лісничого. Про нього ви якось згадували! Прощавайте!
Зіна зупинилась здивована: невже Антін?…
А ввечері Завадович кричав і, прискаючи слиною від злості, врешті розповів Зіні, як він випровадив з хати цього знахабнілого селюка. Важко було це слухати, але знала, що батька не переконає.
Зіна замкнулась у собі. Зайшла у відділ кадрів за призначенням. Там дивувались, чому вона міняється зі своєю подругою місцем роботи і вибирає такий віддалений район.
Вдома нічого не пояснювала, не розповідала. Люстри, килими, собаки почали її дратувати. Навіть батьки їй стали чужими. Від Остапа втікала і замикалась у своїй кімнаті.
– Зіно, ти тільки подумай, що робиш? – вирішив нарешті батько поговорити з нею. – Ти фанатик, ти взагалі ненормальна. Мати таку можливість залишитися у місті і…
– Татку, – рвучко піднялась з дивана. – Не смійте нагадувати. Як не соромно!
– І це ти говориш? Ти, від якої я слова лихого не чув?
Мовчала. Ковтала сльози.
– Доню, як же з Остапом?!
– Ах, відчепіться від мене зі своїм Остапом! Що між нами було? Він до вас приходив, а не до мене.
– Така партія! Боже мій, така партія!
Зіна спаковувала свої речі, мовчки слухаючи зітхання і докори матері.
Не чекала вересня. Швидше звідси. Геть. На свіже повітря.
Антін ішов стежкою попри вориння, переступив перелаз і подався над ріку. Вперше за два тижні роботи в лісництві вийшов побродити по старих місцях.
Нахилився над водою, вмочив руки і співчутливо кивнув до худорлявого обличчя, що відбилось у воді:
– Помарніли, постаріли ми останнім часом, друже.
Зітхнув. Пройшовся понад річкою, перебрався через кладку на другий бік. Колись тут пас він овець. А ось тут уперше побачив Зіну, дочку учителя Завадовича. Вона, худенька, з великими очима, спитала, чи це плесо має дно. Він відповів їй тоном знавця, що до неба треба тільки три смереки, а до дна ріки більше. Таке плесо! Їй було дивно, а йому приємно.
…На
