під трахтором горілиць лежав. То варівка робота, не гадай собі. Я сам, казати, не дурний, бо, як-не-як, у твого тата добре підучився, але ніц-нічого не міг зрозуміти коло тих коліщат та всілякої машинерії.
Віра посміхнулася, і це додало Климові охоти до балачки.
– Я, ади, їду собі при державному святі до Коломиї. На людей хочу подивитися, послухати… Скільки того розуму ходить по людях, якби так з кожного та собі по капінці! Багато є різних міст на світі, а ти, Климе, знаєш тільки Дідицьке та й раз на тиждень у загайпільському клубі граєш зі своєю оркестрою… Правда, читальня у нас на міську моду. Що, ні? Най здоров буде Якубський і не закоцябне там, у Сибіру, – до-о-брої черепиці настарав для громади. І читальню маємо з його ласки, і поле повернулося до хлопів. Тож колгосп є… ну… і з колгоспу трішки…
Клим ніяково почухав потилицю і замовк. Всі ж бо знали, що малі були заробітки в колгоспників за перший рік спільної праці. І врожай поганенький, і обробити всього не могли як слід – людей мало.
– То правда, минулої осені туго зароблялося, – почав уже іншим тоном Клим. – Я сам приніс додому якраз стільки, що на Новий рік засівати сусідів… Але в цьому році, як видно, більше збіжжя вродить. І машини прислали. Мені, сказати правду, багато не треба. Аби лиш Явдосі пельку заткнути, бо щодня їсть мене – намовляє, щоб одноосібником знову ставав…
На горішній поличці засовався Микола Пушкар. Він справді задрімав, та сон пропав, як тільки Запоточний почав теревенити в купе. Підвівся, звісив ноги з полички.
– A-а, ви вже встали, куме? То злізайте, лиш дивіться, аби-сте мені на язик не наступили… Кажете, Миколо, молотарку їдете торгувати? Опришко послав? От басурмен! Сам собі святкує, а людей мучить, – кидає Клим гачок, він не пропустить нагоди, щоб не вщипнути Пушкаря.
– Не торгувати, а документ везу в той емтеес. Наглив Опришко. Знайди, каже, директора дома, бо час летить, жито колоситься, а договору на молотарку ще не склали.
– Треба, треба. – Худе, глинуватого кольору Климове обличчя стає серйозним. – Все в господарці потрібне. Навіть якби щось змінилося, молотарка, гадаю, не зашкодить.
Одутлі щоки Пушкаря налилися злою червінню.
– Ти не пробуй в кума розуму, Климе, – протягнув, – бо я ще можу показати тобі дорогу до Панькової мами, знаєш?
– Йой, куме, та чого ви сваритеся? Я, бігме, з доброго серця. Та й Коломия, от лиш не видно. Буду вам за компанію. Допоможу знайти того директора, бо відколи я, рахувати, вченим став, геть усюди добре орієнтуюся.
Пушкар сплюнув і чмихаючи викотився з купе. Климко підморгнув до Віри і пошкутильгав за ним.
Віра залишилася в купе сама-одна, і воно здалось тепер їй порожнім світом, в якому їй чомусь довелося жити.
…Колись, ще в третьому класі, завинила перед подругами, з нею кілька днів не розмовляли. Як вона тоді себе ненавиділа! А тепер хіба не те саме? Чужою стала між своїми-таки людьми. Тут були вони, розмовляли, але Віра наче не розуміє
