тільки бажанням, а це звичайний юнак з приємним простим обличчям. Якусь мить дивилася на нього, немов намагалась пригадати, де бачила його… Хотіла щось сказати, та хвилинний спогад ніжно захлюпнув її пам’ять рожевою хвилею. Не відводила од Мирона очей і помічала, як зливаються риси обличчя цієї незнайомої людини з її вірою у велике кохання – так ескіз оживає, коли на нього лягають фарби багатством розмаїтих тонів.
…Поверталася тоді зі Львова – склала екзамени в університет. З Фальби йшла пішки навпростець через ліс, минаючи багатолюдний тракт. Хотіла побути сама з собою, щоб ні з ким не ділити своєї молодої радості, лише з квітами, деревами і гарячим літнім небом, що повисло над лісом.
«Я вже доросла! Дивіться, левади й квіти, як святкую своє повноліття! Мені нічого не жаль, вам я роздаю всю сьогоднішню радість, беріть!»
І сіяла свою втіху по левадах, а вони ще дужче наливалися зеленим соком; розкидала її на квіти, і вони пахли у стократ духмяніше. А коли роздала все своє багатство, і воно всякло у м’яку зелень, заголубіло плесами дикого цикорію, виструнчилось червоними стіжками іван-чаю на зрубах, тоді відчула самотність. Їй забажалося когось зустріти і показати рукою на своє добро:
«Дивись, я була багата, та розсіяла своє щастя квітами по полю і позбирати сама тепер не можу. Бачиш моє зажурене обличчя? Бачиш, у мене на очах сльози… Забери собі все, а мені тільки одну квітку з твоїх рук і поцілунок з уст. Я така нещаслива! Квіти цілуються з метеликами, береза з вітром, трави з сонцем, а мене ще ніхто не цілував ніколи. І не знаю, чи це радісно, чи боляче, запашний той поцілунок, мов нектар медунки, чи терпкий, як стеблина гірчаку, а може, зрадливий, як оті солодкі та отруйні ягідки вовчого лика?»
Але не було нікого, хто розгадав би цю загадку, хто зумів би спіймати те невловиме марево щастя, що цвіло і тремтіло всюди – на землі і в серці – жагучим бажанням.
В солодкій тузі Віра лягла на траву, дивилася в небо і вірила: це буде! Воно прийде. Та не Іван – цупкий і сухуватий, як гілка свиду, і не Василь – той житній колосок у росі, що ховається за своєю межею, а сміливий життєлюб, який від безтямного кохання може йти на жертву, візьме її за руку і поведе в життя.
«А коли зустріну тебе, всі мої квіти твоїми стануть. Ти візьмеш разом з ними й мене, бо я найкраща серед квітів. І забудеш тоді всіх, хто завдавав тобі болю, бо я приноситиму лише радість. Прийди, чуєш?»
Тільки ясніло і добродушно усміхалося небо над дівочими мріями…
За одну мить згадала все це Віра. «Він чи не він?» – запитувала себе, не відриваючи погляду від Миронових очей. «Він, він, він! – радісно билося серце. – Я впізнаю його, це він!»
А Мирон стояв і милувався, як погарнішала враз ця незнайома дівчина.
– Мені не віриться, – прошепотіла вона. – Я так багато про вас чула…
– І я про вас чув, від Ковбанюка… А ви, мабуть, щось згадали?
– Згадала… Скажіть, це правда, – Василь, Іванів брат, мені розповідав, – що ви в тюрму пішли до Юлі, до дівчини своєї… Пішли тоді, коли всі друзі боялися іти… І вас спіймали…
