сказав Вуд і знову застукав молотком по підрамнику.
Й ось якось уранці новий спадкоємець порушив свою довгу та незбагненну мовчанку. Зробив він це дещо несподівано, з властивою йому прямотою, але явно з найчесніших мотивів. Молодик відкрито попросив поради, і ні в когось одного, як Пейн, а відразу в усіх. Він звернувся до всієї громади, немов депутат парламенту до виборців, «розкрив карти», як сказав він сам. На щастя, молода господиня замку при цьому не була присутня, що дуже втішило Пейна. Втім, треба сказати, австралієць діяв щиросердно, йому здавалося цілком природним звернутися за допомогою. Він зібрав щось на зразок сімейної ради і поклав, вірніше, жбурнув свої карти на стіл із відчаєм людини, котра дні і ночі безперервно і безуспішно б’ється над нерозв’язним завданням. Відтоді як він прибув сюди, минуло трохи часу, але тіні замку, низькі вікна та темні галереї дивним чином змінили австралійця – збільшили схожість, думка про яку не залишала всіх.
П’ятеро чоловіків, в тому числі і лікар, сиділи навколо столу, і Пейн неуважно подумав, що єдина яскрава пляма в кімнаті – його власний смугастий піджак і руде волосся, бо священик і старий слуга були в чорному, а Вуд і Дарнуей завжди носили темно-сірі, майже чорні костюми. Мабуть, саме цей контраст і мав на увазі молодий Дарнуей, назвавши Пейна єдиною в маєтку живою людиною. Але тут Дарнуей круто обернувся в кріслі і став промовляти. Художник відразу допетрав, що мова піде про найстрашніше та найважливіше на світі.
– Чи є в усьому цьому хоч крихта правди? – сумнівався новий спадкоємець. – Ось питання, яке я весь час задаю собі, задаю до того часу, поки думки не починають мутніти в мене в голові. Ніколи не припускав, що зможу міркувати про такі речі, але мізкую про портрет, про написи і про збіги, або… називайте це як заманеться – весь ціпенію. Чи можна в це вірити? Чи існує прокляття Дарнуеїв, чи все це дика, безглузда випадковість? Я маю право одружитися чи цим накличу на себе і ще на одну людину щось темне, страшне та невідоме?
Його блукаючий погляд ковзнув по присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика. Здавалося, він тепер звертався тільки до нього. Тверезомислячого та здорового Пейна обурило, що чоловік, котрий повстав проти забобонів, просить допомоги у вірного служителя забобон. Художник сидів поруч із Дарнуеєм і втрутився, перш ніж слуга Божий устиг відповісти.
– Збіги ці і справді дивні, – сказав Пейн із показною недбалістю. – Але ж усі ми…
Він раптом замовк, немов громом уражений.
Почувши слова художника, Дарнуей різко обернувся, ліва брова в нього сіпнулася, і на мить Пейн побачив перед собою обличчя з портрета. Зловісна схожість була настільки вражаюча, що всі мимоволі сіпнулися. У старого слуги вирвався глухий стогін.
– Ні, це безнадійно, – хрипко зітхнув він. – Ми зіткнулися з чимось дуже лиховісним.
– Так, – тихо погодився священик. – Ми справді зіткнулися з чимось страшним, найстрашнішим із усього, що я знаю, – з дурістю.
– Як ви сказали? – спитав Дарнуей,
