під широким деревом до білої звивистої дороги, де чекав білий автомобіль. Похмурий будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а цього сірого вечора безформний, немов хмара, раптово виник поблизу, показуючи зубчасті круті дахи й осяяні світлом сліпі вікна. Цього разу це було й справді схоже на притчу, бо для декого з присутніх він випірнув із глибин пам’яті на авансцену буття.
Срібне сяйво освітило на мить і чоловіка, нерухомого, мов вежа. Він був високий і стояв віддалік, на пагорбі, тоді як його супутники сиділи на траві, біля скатертини, збираючи в козуб посуд та їжу. Срібна застібка театрального плаща чоловіка блиснула зіркою в світі блискавки, а біляве кучеряве волосся стало буцімто золотим. Металом відливало й обличчя, не настільки молоде, як постава. На мить світло посилило його орлину чіткість, але висвітлило й зморшки. Може, обличчя це й постаріло від постійного гриму, адже Г’юґо Ромейн був найкращим актором свого часу. Золоті кучері, сталеві риси обличчя і срібне сяйво ланцюжка на секунду додали йому схожості з лицарем в обладунку, й одразу ж він знову став темним, чорним силуетом на немічно-сірому тлі дощового неба.
Однак спокій і раніше відрізняв його від інших учасників пікніка. Ті, хто в прямому сенсі слова валявся у нього в ногах, мимоволі сіпнулися, коли раптовий спалах розірвав сіру завісу, бо до цієї миті сумовитий дощ ніяк не віщував грози. Єдина леді, котра носила свою сивину з тією гордою витонченістю, що вирізняє світських американок, заплющила очі і зойкнула.
Її чоловік – флегматичний лорд Аутрем, англійський генерал, котрий служив в Індії – сердито підняв голову. Молодик з прізвищем Меллоу залупав добрими собачими очима і впустив горнятко. Елегантний пан із якимось винюхувальним носом – сам Джон Кокспер, газетний магнат – неголосно вилаявся не так на англійський, як на канадський лад, бо родом він був із Торонто. Але чоловік у плащі стояв, як скульптура, навіть повіки його не поворухнулися.
Коли склепіння, розколоте блискавкою, знову потемніло, актор зронив:
– Грім гримить що півтори секунди, гроза близько. Від блискавок дерево не сховає, хіба що від дощу.
Молодик звернувся до жінки.
– Мені здається, – несміливо сказав він, – що неподалік є будинок.
– Будинок є, – похмуро зауважив старий військовий, – але сховатися там не можна.
– Як дивно, – зауважила його дружина, – що дощ наздогнав нас саме тут.
Щось у її інтонації не дозволило витонченому і розумному Меллоу задати запитання. Газетяр же, позбавлений якихось забобонів, грубувато спитав:
– Що з ним таке? – поцікавився він. – Більше схоже на руїну.
– Це місце, – похмуро зауважив генерал, – належить маркізу Марні.
– Оце так! – здивувався сер Джон Кокспер. – В усілякому разі я чув усе про цю птаху, і птаху непросту. Про нього як про загадку писали на першій сторінці «Комети» торік. Шляхтич, про котрого ніхто нічого не знає…
– Я
