А ось навіщо! – Ревів Дюбоск, підносячись над вируючим натовпом. – Я без зайвої балаканини пішов до Гірша. Ввічливо попросив пояснити мені все віч-на-віч. Але він не бажає нічого пояснювати, а посилає мене сюди, в кафе, до якихось двох своїх посіпак. Він вигнав мене з дому! Нічого, я повернуся – і не один, а з натовпом парижан!
Від криків натовпу здригнулися фасади будинків. У повітрі просвистіли два камені, один потрапив у скло балконних дверей. Оскаженілий полковник знову пірнув в арку, і тепер його крики і прокльони гриміли у дворі. Натовп все прибував, він уже підступив до самої огорожі будинку, до самого порогу. Ще трохи – й оселю зрадника спіткала б доля Бастилії. Але тут балконні двері відчинилися і перед присутніми постав доктор Гірш. Шаленство натовпу змінилося майже реготом. У теперішніх драматичних обставинах зовнішність ученого і справді здавалася кумедною. Довга гола шия, вузькі плечі – справжнісінька пляшка з-під шампанського. Але це була єдина риса його зовнішності, яка хоч якось нагадувала про свято. Плащ на ньому висів, як на вішаку, на голові росли довгі патли морквяного кольору, а щоки та підборіддя облямовувала гидка борідка, ніби вона вважала за краще рости не на обличчі, а ближче до шиї. Очі науковця ховалися за синіми скельцями окулярів.
Хімік був блідий, але голос його звучав суворо й упевнено. Натовп утихомирився і вже третю фразу його промови слухали в повній мовчанці.
– Звернутися до моїх ворогів і друзів. Опонентам хочу сказати наступне. Авжеж, я не стану розмовляти з паном Дюбоском, і даремно він зараз біснується за дверима цієї кімнати. Атож, я просив своїх друзів побалакати з ним. І ось чому. Я не бажаю, не маю права зустрічатися з ним, бо це суперечить правилам честі та пристойності. Коли справа дійде до суду, моя невинність стане очевидною для всіх. Але обов’язок честі вимагає, щоб спершу нашу суперечку було вирішено іншим чином. Тому, назвавши панові Дюбоску своїх секундантів, я повністю…
Арманьяк і Брюн захоплено махали капелюхами. Навіть супротивники вченого схвалили цей несподіваний виклик і вибухнули оплесками. Гамір заглушив голос науковця, але незабаром натовп знову впокоївся.
– Тепер кілька слів для моїх друзів, – продовжував Гірш. – Мені більше личить відстоювати свою слушність аргументами розуму. Колись людство досягне такого рівня розвитку, що вони будуть єдиною зброєю у вирішенні суперечок. Але істина, від якої ми ніколи не відступимося, – основоположні закони матерії та спадковості. Мої праці користуються авторитетом, мої наукові теорії здобули загальне визнання, але в політиці я постійно страждаю від націоналістичних забобонів, які у французів увійшли в плоть і кров. Я не вмію промовляти, як Клемансо Деруледу,[16] бо їхні промови – відгомін пістолетних пострілів. У французів дуелянти в такій же пошані, в якій у англійців – спортсмени. Що ж, я готовий довести свою невинність: я заплачу данину цьому варварському звичаю, а опісля вже ніщо не відверне мене від наукових занять.
Коли полковник Дюбоск,
Жорж-Бенжамен Клемансо (1841–1929) – французький політичний, державний діяч, журналіст і прем’єр-міністр Франції; Поль Дерулед (1846–1914) – французький поет, політичний діяч, войовничий націоналіст і реваншист.
