доладно, проте сенс їхній ясний.
– Мені ні. І який стосунок вони мають до Гірша?
– Припустімо, якась добре обізнане особа стало передавати ворогові інформацію – брехливу. Припустімо навіть, що ця особа діє з найкращих спонукань: одурюючи ворога, хоче допомогти своїй країні. Він налагоджує зв’язок із ворожою розвідкою, отримує за інформацію невелику винагороду, обростає певними зобов’язаннями. Він виявляється в неоднозначному становищі і, щоб уникнути прямого зрадництва, не повідомляє ворогам усю правду, але поводиться так, що вона все більше і більше вилазить назовні. Його чиста совість (точніше, те, що від неї залишилося) спокійна: «Я не зрадник, я сказав, що документ лежить у лівій шухляд». А нечиста тут як тут: «Вони вже збагнуть, що шукати, отже, треба в правій». Мені здається, що з точки зору психології, таке пояснення цілком можливе в наш освічений вік.
– Можливе, – погодився Фламбо. – Ви все пояснили: і чому Дрейфус був упевнений у своїй невинності, і чому судді були впевнені в його вині. Але це з психологічної точки зору. А з історичної ваше пояснення в жодні ворота не лізе. Адже в документі Дрейфуса (припустімо, що це його документ) містилася точна інформація.
– Та я не про Дрейфуса, – махнув рукою патер Браун.
Кафе вже спорожніло, гамір стих, але сонце не поспішало сідати: воно ніби заплуталося в гілках. Фламбо різко пересунув стілець, аж в стихлому кафе гримнуло відлуння, поклав лікті на спинку і суворо мовив:
– Ну, якщо цей Гірш щось на кшталт якогось боягузливого зрадника…
– Даремно ви їх так засуджуєте, – м’яко зауважив священик. – Не такі вже вони й винні. Просто вони не відчувають небезпеки. Як дама, яка відмовляє кавалеру, котрий запросив її на танець. Або махляр, котрий потроху відщипує від коштів, вкладених у підприємство. Їх переконали, що «трохи не рахується».
– Все одно, моєму підопічному цей учений не рівня, – випалив Фламбо. – Ні, дуель так дуель. Я полковника, мабуть, не залишу. Може, він і навіжений, але все ж ним рухає любов до батьківщини.
Патер Браун незворушно розправлявся із закусками. Його незворушність чомусь не сподобалася Фламбо.
Він підняв на священика блискучі чорні очі і вигукнув:
– Та що з вами? Дюбоску нема в чому дорікнути. Ви й його в чомусь підозрюєте?
– Друже мій, – сказав служитель Церкви з крижаним відчаєм і відклав убік виделку та ніж, – мені все здається підозрілим. Все, що сьогодні відбулося. Вся ця історія, хоч вона і розігралася на моїх очах. Кожен її епізод. Це не пересічна карна справа, де один наполовину каже правду, а інший наполовину бреше. Тут обоє… Я вам тільки-но виклав свою версію. Так ось, вона мене не влаштовує.
– Мене і поготів, – насупився Фламбо, спостерігаючи, як патер Браун спокійнісінько їсть. – Це ж про те, що супротивнику слід розуміти записку в протилежному значенні? Не знаю, як вам, а мені ця версія видається дуже дотепною, але не дуже…
