style="font-size:15px;"> Патер Браун поводився так, ніби нічого особливого не сталося, але очі у нього чомусь були задоволені. За час знайомства Фламбо добре вивчив вираз обличчя священика. Іноді на цьому обличчі було написано подив, іноді воно висвітлювалося здогадом. Вирази змінювали один одного в одну мить: раз – і замість розгубленого невігласа перед детективом з’являється всезнаючий мудрагель.
Ось і зараз сищик збагнув, що патера Брауна осінив здогад. Але священик нічого не сказав, тільки доїв рибу.
– І де ви розлучилися з нашим милим полковником? – роздратовано спитав Фламбо.
– Там, куди ми його відвезли, – в готелі «Сен-Луї», біля Єлисейських Полів. Я ж кажу, що він складає речі.
Фламбо насупився.
– Як по-вашому, ми його ще застанемо?
– Навряд чи він так швидко зібрався. Адже він вирушає в далеку путь…
– Ні, – спокійно спростував патер Браун і піднявся з місця. – Зовсім не далеку. Навпаки, дуже близьку. Ми встигнемо з ним побачитися, якщо візьмемо таксі.
Дорогою патер Браун не відповідав на запитання. Нарешті таксі повернуло за ріг і зупинилося біля готелю «Сен-Луї». У густіючих сутінках секунданти-невдахи слідом за священиком увійшли в провулок. Тут герцог, котрому не терпілося дізнатися правду, спитав клірика, чи справді доктор Гірш вчинив зраду.
– Ні, – відповів патер Браун, думаючи про своє. – Його гріх – не зрада, а честолюбство. Як у Цезаря. Він живе сам, отже, йому довелося все робити самому, – додав священик без видимого зв’язку.
– Тепер він удосталь натішиться своїм честолюбством, – буркнув Фламбо. – Парижани готові носити його на руках, а наш клятий полковник підібгав хвоста.
– Тихіше, – прошепотів священик. – Он він, ваш клятий полковник.
Секунданти витріщили очі та прошмигнули в тінь стіни.
Справді, попереду маячила потужна постать дуелянта-втікача з двома валізами у руках. Човгаючою ходою він віддалявся від секундантів, котрі зачаїлися. Одягнений він був так само, як і при першій появі, тільки змінив екзотичні бриджі на звичайні штани. Сумнівів не залишалося: він поспішав утекти з готелю.
Переслідувачі крадькома рушили за воякою. Провулок, за яким вони кралися – справжнісіньке задуп’я, – схоже на виворіт театральних декорацій. По один бік тяглася довга стіна невизначеного кольору, а в ній то тут, то там темніли замкнені брудні двері, на яких крейдою були виведені каракулі – робота вуличних хлопчаків. Подекуди над стіною стирчали верхівки сумних ялинок, а далі в лілово-сизих сутінках височіли довгі ряди будинків, звернених фасадами на якусь вулицю. Хоча до них можна було швидко дістатися, вони здавалися недосяжними, як хребет мармурових гір. По інший бік провулка за високими позолоченими ґратами розташувався похмурий парк.
Фламбо здивовано озирався.
– А знаєте що, – почав він, – мені здається, цей провулок…
– Стійте,
