не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столиків прямо до стійки і замовляє en gros[2] дюжину тістечок, торти та шнапс. Мені одразу кидається в очі, як devotis-sime[3] вклоняється їй пан кондитер – я ніколи не бачив, щоб шов на спині його фрака так сильно напинався. Навіть його дружина, пишна грубувата провінційна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощі наших офіцерів (адже до кінця місяця часто залишаються якісь невеличкі борги), підводиться зі свого місця за касою і майже розтає в солодких речах. Доки кондитер записує замовлення в книгу, ця мила дівчина безтурботно хрумкотить праліне і перемовляється з пані Ґросмайєр; ми вже непристойно завзято витягуємо шиї, проте на нас вона не кидає жодного погляду. Звісно, молода пані не обтяжує гарненьку ручку пакунками: пані Ґросмайєр ввічливо запевняє, що все буде надійно доставлено. І вона навіть не думає, як звичайні смертні, розплачуватися готівкою біля металевого касового апарату. Одразу зрозуміло: шляхетний покупець, вищий ґатунок!
Зробивши замовлення, вона повертається до виходу, і пан Ґросмайєр поспіхом вискакує відчинити їй двері. Мій аптекар також підводиться зі свого місця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливає повз нас. Вона дякує з королівською люб’язністю – чорт забирай, які оксамитові очі, немов у лані! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими компліментами, вийде з крамниці, і з величезною цікавістю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.
– Ох, ви її не знаєте? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжнє ім’я звучить інакше) Кекешфальви, ви ж знаєте Кекешфальву?
Кекешфальва: він вимовляє ім’я так, ніби кидає банкноту в тисячу крон, і дивиться на мене, чекаючи, що я – певна річ! – з побожним трепетом вигукну: «О, звісно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнізоні лише кілька місяців тому, не маю жодного уявлення про цього таємничого бога, тому ввічливо прошу пояснити мені, що пан аптекар і робить із задоволенням провінційного марнославства. І звісно, значно багатослівніше та детальніше, ніж я вам переказую.
Кекешфальва, пояснює він мені, – найбагатша людина в усьому окрузі. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, ліворуч від головної дороги – жовтий палац із квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., і лісопильня в Бруці, й кінний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шість чи сім будинків у Будапешті та Відні.
– Так, важко повірити, що у нас є такі багатющі люди, котрі вміють жити, як справжні магнати. Взимку він у маленькому віденському палаці на Якквінґассе, влітку – на курортах; власне, в цьому будинку він проводить лише кілька місяців навесні, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Відня, шампанське та французькі вина, все перше з першого, краще з найкращого!
Якщо я хочу, він із
Гуртом (
Шанобливо (
