ліврея – взяв моє запрошення і вибачаючись пробурмотів: «Господарі будуть дуже засмучені, що не зустрілися з паном лейтенантом, але вони в церкві». «То й на краще, – думаю я, – візити ввічливості – не найприємніша справа, як на службі, так і поза нею». У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок. У середу ввечері я піду туди і будемо сподіватися, що мені сподобається. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два дні по тому, у вівторок, я дуже зрадів, коли знайшов у себе в кімнаті візитну картку з загнутим кутиком від пана Кекешфальви. Ці люди, думаю я, мають бездоганні манери. Всього через два дні після мого візиту ввічливості зустрічний візит мені, маленькому офіцеру, – більшої ввічливості та поваги навіть генерал не може забажати! Тепер я очікую вечора середи з дійсно хорошим передчуттям.
Однак доля з самого початку зіграла злий жарт (власне, треба було вірити у прикмети і звертати більше уваги на маленькі знаки). В середу о пів на восьму вечора я вже був повністю готовий: найкращий мундир, нові рукавички, лакові черевики, стрілка на штанях запрасована, немов лезо бритви, мій денщик якраз розправляє складки на шинелі й оглядає, чи все добре (мені потрібен для цього денщик, бо в моїй погано освітленій кімнатці є лише маленьке ручне дзеркальце), аж тут грюкають у двері – посланець. Черговий офіцер, мій друг, ротмістр граф Штайнгюбель, просить прийти до нього в казарму. Двоє уланів, напевне, п’яні як чіп, посварилися, і, зрештою, один вдарив іншого прикладом по голові. Тепер це вайло лежить там, закривавлене, з відкритим ротом і без свідомості. Невідомо, чи його череп взагалі цілий. Полковий лікар відчалив до Відня у відпустку, полковника не можуть знайти; отже, в такому скрутному становищі милий Штайнгюбель, хай йому грець, посилає саме за мною, щоб я його виручив; допоки він клопотатиметься коло закривавленого, я мушу скласти протокол і розіслати його з посланцями, щоб якомога швидше знайти цивільного лікаря, в кав’ярні чи деінде. Тим часом уже за чверть восьма. Я вже бачу, що за чверть або півгодини я ніяк не зможу звільнитися. Чорт забирай, саме сьогодні мусила статися така халепа, як на зло, сьогодні, коли мене запрошено! Все нетерплячіше я поглядаю на годинник; прийти вчасно не вдасться, навіть якщо я порпатимуся тут лише п’ять хвилин. Але служба – це нам добре втовкмачили – понад будь-який особистий обов’язок. Я не можу вшитися, тож роблю єдино можливе в цій прикрій ситуації – посилаю мого денщика фіакром (це задоволення коштує мені чотири крони) до Кекешфальви, прошу мене вибачити, якщо спізнюся через непередбачувану ситуацію на службі, і так далі. На щастя, цей гармидер у казармі триває не дуже довго, оскільки з’являється сам полковник зі швидко знайденим лікарем, і тепер я можу непомітно зникнути.
Але нова невдача: якраз сьогодні на площі Ратуші немає жодного фіакра, я мушу чекати, доки мені викличуть восьмикопитний екіпаж по телефону. Тому (це було неминучим), коли я зрештою ступаю у великий хол Кекешфальви, хвилинна стрілка настінного годинника вже
