не знаю. Я ж уперше в цьому домі…
– Хіба ви не помітили, що Едіт… кульгава?… Не бачили її бідні скалічені ноги? Вона ж не може і двох кроків без милиць ступити… а ви… – вона швидко стримує гнівне слово, – ви запросили її до танцю… ох, жахливо! Мені треба до неї…
– Ні! – у розпачі я хапаю Ілону за руку. – Ще одну хвилинку, одну хвилинку… Ви мусите вибачитися перед нею від мого імені. Я навіть подумати не міг… Я бачив її лише за столом, лише секунду… Будь ласка, поясніть же їй…
Але Ілона зі злістю у погляді звільняє свою руку та біжить у кімнату. Мені стискає горло, мене нудить, я стою на порозі салону, все кружляє, мерехтить і шумить, усі ці люди, що невимушено розмовляють, спілкуються, раптом стають мені нестерпними; і я думаю: ще п’ять хвилин, і всі знатимуть про мою дурість. П’ять хвилин, а тоді насмішкуваті, осудливі, іронічні погляди обмацуватимуть мене зусібіч, а завтра по всьому місту підуть розмови про мій неоковирний вибрик, і сотні вуст їх смакуватимуть; вже рано-вранці цю новину доставлять із молоком до всіх дверей, а звідти рознесеться в челядні, а далі піде в кав’ярні та установи… Завтра це знатимуть у моєму полку…
У цю мить я, немов крізь туман, бачу її батька. З трохи засмученим обличчям – вже знає? – він іде через зал. Він до мене підійде? Ні – тільки б не зустрітися з ним зараз! Мене раптом охоплює панічний страх перед ним та перед усіма. І достоту не розуміючи, що я роблю, я кидаюся до дверей у хол, геть із цього пекельного дому…
– Пан лейтенант уже йдуть від нас? – ввічливо дивується слуга і робить рукою жест, ніби сумніваючись у своїх словах.
– Так, – відповідаю я.
Щойно це слово злітає з моїх губ, мені стає страшно. Невже я справді хочу піти? І наступної миті, коли слуга подає мені шинель, я ясно усвідомлюю, що своєю малодушною втечею я роблю нову, і може, ще більш неприпустиму дурість. Але вже надто пізно. Не можу ж я знову віддати йому шинель і повернутися до зали, коли він, злегка вклонившись, вже відчиняє мені двері. І от я, згораючи від сорому, стою біля цього чужого, проклятого дому, холодний вітер б’є в обличчя, серце згорає від сорому, і я судомно хапаю ротом повітря, ніби задихаюся.
Це була та лиховісна помилка, з якої все й почалося. Тепер, коли минуло стільки років, уже холоднокровно знову згадуючи той безглуздий епізод, з якого розпочалося це лихе безталання, я мушу визнати, що, по суті, вляпався у цю історію лише через непорозуміння; навіть найрозумніша та найдосвідченіша людина могла припуститися такої gaffe[5] – запросити до танцю скалічену дівчину. Але тоді, охоплений жахом, я почувався не лише непоправним дурнем, але і грубіяном, справжнім лиходієм. Я почувався так, ніби ударив батогом дитину. Зрештою, все це ще можна було залагодити, якби я мав достатню силу духу; але справу остаточно зіпсувало те, що я – і це стало зрозуміло одразу, щойно перед будинком мені в обличчя вдарив перший поштовх крижаного вітру, – просто втік, як злочинець, навіть не спробувавши виправдатися.
Не
Нетактовність (
