та знову опинившись перед ворітьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравійну алею між підстриженими, рівними, як свічки, деревами і стукаю важким бронзовим дверним кільцем, котре, за старим звичаєм, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являється слуга – дивно, він, здається, зовсім не здивований моїм візитом без попередження. Ні про що не запитавши і навіть не поцікавившись моєю візитною карткою, яку я збирався йому вручити, він ввічливо вклоняється і запрошує почекати у вітальні – дами ще у себе в кімнаті, але скоро прийдуть; отже, можна не сумніватися, що мене приймуть. Як званого гостя, слуга проводить мене далі; я пізнаю червону вітальню, де тоді танцювали, і ніяковість прокидається знову, а гіркий присмак у роті нагадує, що злощасна кімната повинна бути поруч.
Щоправда, розсувні двері кремового кольору з вишуканим золотим орнаментом спочатку приховують від мене місце прикрої ситуації, такої свіжої в моїй пам’яті, але вже через кілька хвилин я чую за тими дверима шум стільців, що відсувають, чиїсь приглушені голоси та обережні кроки, які свідчать про присутність кількох людей. Я намагаюся скористатися очікуванням, щоб розглянути салон: розкішні меблі в стилі Louis Seize,[6] справа та зліва старовинні гобелени, а між скляними дверима, що ведуть прямісінько в парк, старі картини з видами Canale grande[7] і Piazza San Marco,[8] котрі, хоч я і не знавець, здаються мені дуже цінними. Щоправда, детально я не розглядаю ці витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звуків у сусідній кімнаті.
Ось тихо дзенькнули тарілки, заскрипіли двері, а тепер, мені здається, я навіть розрізняю різкий нерівномірний стук милиць.
Нарешті чиясь невидима рука розсуває двері, і до мене виходить Ілона.
– Як мило, що ви прийшли, пане лейтенанте! – вона одразу веде мене в надто добре знайому кімнату. У тому ж куточку, на тій самій канапі, за тим самим столиком малахітового кольору (навіщо ж вони повторюють цю, таку неприємну мені, ситуацію?) сидить дівчина; на колінах лежить пухнасте біле хутряне покривало, так що її ніг не видно – очевидно, щоб не нагадувати мені про «оте». Із, безсумнівно, продуманою привітною усмішкою Едіт вітається до мене зі свого куточка. Проте, ці перші хвилини нагадують про ту фатальну зустріч, і з того, як Едіт трохи вимушено простягає мені через стіл руку, я одразу розумію, що вона теж думає про «те». Нікому з нас не вдається почати розмову.
На щастя, Ілона швидко перериває гнітюче мовчання:
– Що вам запропонувати, пане лейтенанте, чай чи каву?
– О, як вам завгодно, – відповідаю я.
– Але що вам більше до вподоби, пане лейтенанте? Тільки давайте без церемоній. Є і те, й інше.
– Тоді каву, якщо можна, – наважуюсь я і радо помічаю, що мій голос зовсім не тремтить.
Своїм діловим запитанням ця смаглява дівчина збіса вправно допомогла перебороти першу напруженість. Але як безжально
Людовик Шістнадцятий (
Великого каналу (
Площа Св. Марка (
