фотографії знаменитих балерин. У мене є всі: Сахарет, Павлова, Карсавіна. У мене є фотокартки їх усіх, в усіх ролях та позах. Зачекайте, я зараз покажу їх вам… вони лежать у скриньці, отам… там біля каміна… в китайській лакованій скриньці… – Від нетерплячості її голос раптом став роздратованим. – Ні-ні-ні, отам, зліва біля книжок… ну, який же ви нетямущий… Так, ось ця! (Я нарешті знаходжу скриньку і приношу її.) Погляньте, верхня – моя найулюбленіша картка: Павлова – лебідь, який помирає… Ах, якби я лише могла поїхати, побачити її хоч раз – це був би найщасливіший день мого життя!
Задні двері, через які вийшла Ілона, повільно відчиняються на шарнірах. Поспіхом, ніби її заскочили на місці злочину, Едіт захлопує скриньку з різким, сухим клацанням. Її слова звучать, як наказ:
– З ними – ні слова! Ні слова про те, що я вам говорила!
Чоловік, який обережно відчиняє двері, – сивоголовий слуга з охайними бакенбардами а-ля Франц Йосиф; за ним Ілона вкочує щедро сервірований чайний столик на гумових коліщатах. Вона наливає каву, підсідає до нас, і я одразу ж почуваюся впевненіше. Бажаний привід для розмови дає величезна ангорська кішка, яка нечутно прослизнула сюди, коли вкочували столик, і тепер довірливо треться об мої ноги. Я захоплююся кішкою, потім починаються розпитування: скільки часу я вже тут, як мені живеться в гарнізоні, чи не знаю я лейтенанта такого-то, чи часто їжджу до Відня, – мимоволі зав’язується звичайна легка бесіда, у ході якої непомітно розчиняється перша неприємна скутість. Поступово я навіть наважуюся скоса поглядати на дівчат – вони абсолютно не схожі одна на одну: Ілона – вже справжня жінка, пишна, квітуча, сповнена чуттєвим теплом і здоров’ям; поруч із нею Едіт – вже не дитина, але ще й не дівчина, їй, може, сімнадцять, може, вісімнадцять років, але вона все ще не дозріла. Дивовижний контраст: з одною хотілося б танцювати та цілувати її, іншу – пестити, як хвору дитину, приголубити, захистити її та передусім – заспокоїти. Бо з її єства йде якийсь неспокій. Жодної миті її обличчя не залишається спокійним; вона поглядає то вправо, то вліво, то раптом напружується, то, ніби безсило, відкидається назад; так само нервово вона і розмовляє – завжди уривчасто, стакато, без пауз. Може, думаю я, ця нестриманість і неспокій ніби компенсують вимушену нерухомість ніг, або ж постійна легка лихоманка додає різкості її жестам та мовленню. Але мені залишається мало часу для спостережень, бо швидкими запитаннями і жвавою, стрімкою манерою розмовляти вона повністю приковує увагу до себе; несподівано для себе я виявляюся втягнутим у захоплюючу, цікаву розмову.
Так продовжується годину. Може, навіть півтори години. Раптом з вітальні виникає якась постать; хтось заходить так обережно, ніби боїться завадити. Це Кекешфальва.
– Сидіть, сидіть, будь ласка, – зупиняє він мене, розуміючи, що я хочу ввічливо встати, і нахиляється, щоб швидко поцілувати доньку в лоб. На ньому той самий чорний сурдут з білим нагруддям та старомодним бантом (я жодного разу
