мені, молодому офіцеру (до якого, чесно кажучи, і в полку нікому не було діла), здавалося, що всі ці літні поважні пани виказують мені зовсім незвичну сердечність, – напевне, Кекешфальва завчасно звернув їхню увагу на мене. Вперше за моє життя старший офіцер розмовляв зі мною без належної йому за рангом зарозумілості. Він запитував, чи подобається мені в полку, як справи з моїм просуванням службою, запропонував звертатися до нього, коли я буду у Відні або якщо мені щось знадобиться. Нотаріус, веселий лисий чоловік із добродушним обличчям, сяючим і круглим, як місяць, також запрошував до себе в гості. Директор цукрового заводу знай заговорював до мене. Яким несхожим було все це на розмови в нашому офіцерському клубі, де я повинен був покірно погоджуватися з будь-якою думкою начальника! Швидше, ніж я очікував, з’явилася приємна впевненість у собі, і вже за півгодини я абсолютно невимушено брав участь у загальній бесіді.
Знову два лакеї подавали до столу страви, про які я чув лише з чуток, або коли багаті товариші хизуючись розповідали про них: чудову ікру, охолоджену на льоду (я куштував її вперше), паштет із козулі, фазанів і знову й знову вина, від яких стає на душі легко та радісно. Я розумію, що нерозумно захоплюватися подібними речами, але навіщо приховувати? Молодий нерозбещений офіцерчик, я прямо з дитячим марнославством насолоджувався тим, що бенкетував за одним столом із такими поважними чоловіками. Чорт забирай, думав я раз по раз, чорт забирай, подивився б на мене зараз Ваврушка і той блідий зачуханець – доброволець, який постійно вихваляється, як вони розкішно пообідали в Захера у Відні! Побувати б їм хоч раз у такому домі – ото б вони роти пороззявляли! Якби вони бачили, ці заздрісники, як невимушено я поводжуся тут, якби вони чули, як підполковник з військового міністерства виголошує тост за моє здоров’я, і як по-дружньому я дискутую з директором цукрового заводу, а він цілком серйозно говорить: «Я просто вражений вашою обізнаністю!»
Каву подають у будуарі; у великих келихах з’являється охолоджений на льоду коньяк, за ним цілий калейдоскоп лікерів і, звісно, чудові товсті сигари з розкішними кільцями. Під час бесіди Кекешфальва нахиляється до мене і тактовно запитує, чи бажаю я зіграти з ними партію в карти, чи, краще, порозмовляю з дамами. «Звичайно, друге», – відповідаю я поспіхом; відважитися на робер з підполковником з військового міністерства доволі ризиковано. Виграєш – він, напевне, розсердиться, а програєш – прощавай, місячна платня! До того ж, згадую я, в гаманці у мене щонайбільше двадцять крон…
І ось, доки в сусідній кімнаті розкладають ломберний столик, я підсідаю до дівчат, і дивно – чи то вино, чи гарний настрій переміняє все навкруги? – сьогодні вони обидві видаються мені надзвичайно милими. Едіт має не такий блідий вигляд, не така хворобливо-жовта, як минулого разу – можливо, вона трішки нарум’янилася для гостей, або ж дійсно її щоки порозовішали від пожвавлення; так чи інакше, але сьогодні не видно нервово тремтливих
