найбільше їй зараз хотілося б утекти світ за очі, якби не паралізовані ноги. І жодного разу не було такого, щоб прощаючись, вона не сказала майже благальним тоном, від якого мене кидало в дрож: «Ви прийдете завтра? Адже ви не сердитеся на мене за те, що я сьогодні наговорила дурниць?» У такі хвилини мені здавалося незбагненним і дивним, як це я, не даючи нічого, окрім щирого співчуття, отримував таку владу над людьми…
Але така вже юність; кожне нове відкриття захоплює її повністю, до забуття, і в такому піднесенні не знає міри. Щось дивне почало відбуватися зі мною, ледь я помітив, що моє співчуття не лише радісно хвилює мене, але і благотворно діє на оточення; відтоді, як я вперше усвідомив вплив співчуття, мені стало здаватися, ніби в мою кров проникла якась отрута, зробила її червонішою, гарячішою, пульсуючою і примусила швидше бігти по жилах. Мені раптом стало чужим заціпеніння, в якому я нидів довгі роки, ніби у сірих, холодних сутінках. Сотні дрібниць, на які я раніше просто не звертав уваги, тепер цікавили та хвилювали мене; скрізь я помічав подробиці, які мене вражали та розчулювали, ніби від першої зустрічі з чужим стражданням мій погляд став мудрішим та проникливим. А оскільки наш світ – кожна вулиця і кожна кімната – сповнений поворотами долі та гіркою нуждою, то усі мої дні проходили в постійному і напруженому спостереженні. Так, наприклад, виїжджаючи коня, я зловив себе на тому, що вже не можу, як раніше, з усіх сил батожити його по крупу, бо мене одразу ж охоплював сором, а рубець горів ніби на моїй власній шкірі. А коли наш гарячкуватий ротмістр бив навідліг по обличчю якогось бідолашного гуцульського хлопака за те, що він погано приладнав сідло, а винний стояв виструнчившись і не смів поворухнутися, у мене гнівно стискалися кулаки. Солдати, що стояли навкруги, мовчки витріщалися або стиха посміювалися, і лише я один бачив, як у хлопця з-під опущених повік проступають сльози образи. В нашій офіцерській їдальні я більше не міг терпіти жартів на адресу незграбних чи безталанних товаришів; відтоді як я, побачивши цю беззахисну, безпорадну дівчину, зрозумів, що таке муки безсилля, всяка жорстокість викликала в мені гнів, всяка беззахисність вимагала мого втручання. З тої хвилини, як випадок промив мені очі гарячими краплями співчуття, я почав помічати незліченну кількість дрібниць, котрі раніше вислизали з-під мого погляду: прості речі, дурниці, але кожна з них зворушувала та хвилювала мене. Наприклад, я раптом помічаю, що господарка тютюнової крамнички, де я завжди купую сигарети, рахуючи гроші, підносить їх надто близько до опуклих скелець своїх окулярів, і одразу ж у мене виникає підозра, що їй загрожує катаракта. Завтра, думаю я, обережно розпитаю її і може, навіть вмовлю нашого полкового лікаря Ґольдбаума оглянути її. Або раптом бачу, що добровольці останнім часом відкрито ігнорують маленького рудого К.; здогадуюся про причину: в газетах писали (до чого тут він, бідний хлопець?), що його дядька заарештували за розтрату; за обідом я навмисне підсідаю до нього і починаю
