портсигару – навпаки, їм навіть навіювало певну повагу те, що я зумів примусити своїх покровителів вивернути гаманця. Але мене зараз хвилює інше: я сам починаю сумніватися у своїх мотивах: чи не поводжуся я дійсно як дармоїд? Чи можу я, доросла людина, офіцер, допускати, щоб мене щодня годували, поїли та прислужувалися? Ось, наприклад, цей золотий портсигар – мені в жодному разі не варто було його брати, так само, як і шовкове кашне, яке вони нещодавно пов’язали мені на шию, коли надворі дув сильний вітер. Не можна дозволяти, щоб офіцеру кавалерії засовували в кишеню мундира сигари «на доріжку», та ще – заради бога! Завтра ж поговорю з Кекешфальвою! – ще цей верховий кінь! Лише зараз мене пройняла думка: позавчора він щось бурмотів, мовляв, мій гнідий мерин (котрого я виплачую, звісно, в розстрочку) в не дуже добрій формі; зрештою, тут він має рацію. Але те, що він хоче позичити мені трирічку зі свого заводу, «чудового коня, на якому вам не буде соромно проїхатися», – це вже ні, вибачайте. Авжеж: «позичити» – тепер я розумію, що це означає! Так само, як Ілоні старий обіцяє придане за умови, що вона буде опікуватися його хворою дочкою, так тепер має намір купити й мене, заплативши готівкою за моє співчуття, мої жарти, мою дружбу! А я, дурник, ледь було не зловився на цю вудочку, навіть не помітив, що весь цей час принижую себе, перетворююся на нахлібника!
«Дурниці!» – тут-таки кажу я собі, згадуючи, як старий боязко доторкнувся до мого рукава, як світлішає щоразу його обличчя, ледь я переступаю поріг. Я знаю – сердечна щира дружба пов’язує мене з обома дівчатами; ні, вони не пильнують, чи я, бува, не випив зайву чарку, а якщо щось і помічають – щиро радіють, що мені у них добре. «Нісенітниця! Безглуздя! – правлю я собі. – Дурниці! Цей старий любить мене більше, ніж рідний батько».
Але який сенс вмовляти і переконувати себе, якщо внутрішня рівновага зламана? Я відчуваю, що Йожі та Ференц своїми кпинами поклали кінець відчуттю цілковитої невимушеності. «Ти дійсно ходиш до цих багатих людей лише зі співчуття, лише із жалощів? – прискіпливо запитую я себе. – А чи немає тут чималої долі марнославства та потягу до задоволень? Так чи інакше, але ти зобов’язаний прояснити це». І щоб почати одразу ж, я вирішую відтепер скоротити свої відвідини і завтра ж пропустити звичний візит до Кекешфальвів.
Отож наступного дня я не з’являюся у них. Після служби ми з Ференцом та Йожі завалюємося до кафе; переглянувши газети, починаємо звичну партію в тарок. Але я граю геть погано; прямо навпроти мене, в обшитій панелями стіні, круглий годинник, і замість того, щоб слідкувати за картами, я відраховую час – четверта двадцять, четверта тридцять, четверта сорок, четверта п’ятдесят… О пів на п’яту, коли я зазвичай приходжу на чай, вже все буває наготовано; і якщо я запізнююся на якусь чверть години, то вони вже розпитують: «Що сталося сьогодні?» Вони настільки звикли до моєї пунктуальної появи, що вважають це ніби моїм обов’язком; за два з половиною тижні я не пропустив жодного вечора, і напевне, тепер вони дивляться на годинник із таким самим занепокоєнням,
