Якщо так – то на сьогодні я тобі вибачаю.
Всі троє сміються і прицмокують губами. Я раптово червонію до коренів волосся. Чорт забирай, звідки цей клятий Йожі міг дізнатися, що Кекешфальва, проводжаючи мене, – він робить це щоразу, – дійсно засунув у кишеню мундира одну зі своїх чудових сигар? Невже її кінчик стирчить між ґудзиками? Хоча б не помітили! Від збентеження я вдавано сміюся:
– Ще чого – «Упмана»! А дешевші не хочеш? Думаю, що сигарета третього ґатунку теж згодиться! – і простягаю йому відкритий портсигар. Але в ту ж мить відсмикую руку: позавчора мені виповнилося двадцять п’ять, дівчата якимось чином про це дізналися, і за вечерею, піднімаючи зі своєї тарілки серветку, я відчув щось важке у ній – це був портсигар, подарунок на день народження. Але Ференц устиг помітити новий еtui:[15] у нашій тісній компанії найменша дрібничка стає подією.
– О, а це ще що? – гуркоче він. – Нова амуніція!
Він забирає портсигар просто у мене з руки (що я можу вдіяти?), обмацує його, оглядає і, нарешті, зважує на долоні.
– Слухай, – повертається він до полкового лікаря, – здається, воно справжнє. Але, подивися сам добре, адже твій шанований батя знається в таких справах, та й ти, мабуть, не пасеш задніх.
Полковий лікар Ґольдбаум, син ювеліра із Дрогобича, кладе пенсне на свій трохи товстуватий ніс, бере портсигар, зважує на руці, розглядає з усіх боків і з виглядом знавця постукує по кришці зігнутим пальцем.
– Золото, – виголошує він остаточний діагноз. – Чисте золото, з пробою і збіса важке. Всьому полку можна зуби запломбувати. Ціна десь сімсот-вісімсот крон.
Після такого вердикту, що здивував найперше мене самого (я був упевнений, що це звичайна позолота), він передає портсигар Йожі, котрий бере його вже обережніше (подумати лишень, яке благоговіння ми, молоді хлопці, відчуваємо перед коштовностями!). Йожі розглядає його, обмацує, дивиться в дзеркальну поверхню кришки і зрештою, натиснувши на рубінову кнопку, відкриває його і спантеличено вигукує:
– Ого, та тут напис! Слухайте, слухайте! «Нашому милому другу Антону Гофміллеру до дня народження. Ілона, Едіт».
Тепер усі троє витріщаються на мене.
– Чорт забирай! – шумно видихає нарешті Ференц. – А ти за останній час непогано навчився обирати собі друзів. Моя пошана. Від мене ти отримав би щонайбільше латунну сірничницю.
Судома стиснула мені горло. Завтра весь полк знатиме про золотий портсигар, котрий мені подарували у Кекешфальвів, і цитуватимуть напис. «Що ж ти не покажеш свою шикарну коробочку?» – скаже Ференц в офіцерській їдальні, щоб висміяти мене; і я муситиму слухняно подати подарунок (о, будь ласка, подивіться) пану ротмістру, пану майору (будь ласка, будь ласка), пану полковнику. Всі будуть зважувати його в руці, оцінювати і посміхаючись читати напис; потім неодмінно почнуться розпитування й кпини, а мені у присутності начальства не можна бути неввічливим.
Збентежено, воліючи закінчити розмову, я пропоную:
– Ну як, ще партію
Портсигар (
