зупинити на площі Ратуші. В елеґантному лімузині Кекешфальви до казарми краще не під’їжджати! Я знаю, нікому не сподобається, якщо простий лейтенант, ніби якийсь ерцгерцог, із блиском під’їде в шикарному автомобілі, а водій у лівреї відчинить перед ним дверцята. На таке вихваляння наші начальники дивляться скоса, а крім того, інстинкт вже давно застерігає мене: якомога менше змішувати два світи – розкішний світ Кекешфальвів, де я вільна людина, незалежна та розпещена, і світ служби, де я повинен без жодних нарікань коритися, в якому я, жалюгідний бідака, кожного разу відчуваю величезне полегшення, якщо в місяці не тридцять один день, а тридцять. Підсвідомо одне моє «я» нічого не хоче знати про інше; інколи я й сам не можу розрізнити, котрий із двох справжній Тоні Гофміллер – той, у домі Кекешфальви, чи той, на службі?
Водій слухняно гальмує на площі Ратуші, за два квартали від казарми. Я виходжу, піднімаю комір і збираюся швидше перейти широку площу. Але саме у цю мить дощ ринув із подвоєною силою, і вітер мокрим батогом вдарив мені в обличчя. Краще кілька хвилин перечекати в якомусь підворітті, думаю я, ніж бігти два провулки під зливою; або, зрештою, можна зайти в кафе, воно ще відчинене, і посидіти у теплі, доки кляте небо не спорожнить свої найбільші поливальниці. До кафе всього шість будинків, і – дивись-но! – за мокрими шибками тьмяно мерехтить світло. Мабуть, товариші ще сидять за нашим постійним столиком – чудова нагода залагодити свою провину, адже мені вже давно варто було тут показатися. Вчора, позавчора, весь цей та й минулий тиждень я тут не був, і, чесно кажучи, у них є усі підстави на мене сердитися; якщо вже зраджуєш, то треба дотримуватися чемності.
Я відчиняю двері. Газові ріжки в залі кафе для економії вимкнені, скрізь валяються розгорнуті газети, а маркер Ойґен підраховує виторг. Але позаду, в ігровій кімнаті, я бачу світло і поблиск фірмових ґудзиків: ну, звісно, вони ще тут, ці запеклі картярі – старший лейтенант Йожі, лейтенант Ференц і полковий лікар Ґольдбаум. Напевне, вони давно скінчили партію, але все ще, ліниво розкинувшись, перебувають у добре мені знайомому стані ресторанної дрімоти, коли найважче – це зрушити з місця. Зрозуміло, що мій прихід, який перервав нудні лінощі, для них був як дар Божий.
– Привіт, Тоні! – вигукує Ференц, ніби піднімає інших за тривогою.
– Які ж бо гості в нашім домі![11] – декламує полковий лікар, котрий, як у нас дотепно говорять, страждає на хронічний цитатний пронос.
Три пари сонних очей мружаться і посміхаються мені.
– Привіт, привіт!
Їхня радість мені приємна. Вони дійсно хороші хлопці, думаю я, ніскілечки не образилися на мене за те, що я стільки часу пропадав, навіть нічого не пояснивши і не вибачившись.
– Чашку чорного, – замовляю я кельнеру, котрий сонно човгає ногами, і з незмінним «Ну, що новенького?», яким у нас починається будь-яка зустріч, підсуваю до себе стілець.
Широке обличчя Ференца розпливається
Мається на увазі цитата з твору «Орлеанська діва» Фрідріха Шиллера.
