бульвару. Та ледь я услід за товаришем переступаю поріг кафе, як відчуваю, що чийсь знайомий погляд мигцем затримується на мені. Зачекай, та ж це Ілона! Ну, звісно! Навіть якби я не захоплювався ще позавчора пурпурною сукнею та прикрашеним стрічками капелюшком, я б усе одно впізнав її ходу, м’яке, плавне похитування стегон. Але куди ж вона так поспішає? Таким кроком не гуляють – це стрімкий біг; зрештою, як би там не було – швидше за милою пташкою, не дамо їй спурхнути!
– Пардон, – трохи безцеремонно кидаю я ошелешеним друзям і поспіхом прямую за сукнею, що майорить по той бік вулиці. Я дійсно безмежно радий, що племінницю Кекешфальви якимось вітром занесло в мій гарнізонний маленький світ.
– Ілоно, Ілоно! Стійте! – кричу я услід, а вона продовжує йти надзвичайно швидко. Нарешті дівчина зупиняється, і я бачу, що наша зустріч анітрохи її не дивує. Звісно, вона помітила мене ще тоді, коли я виходив із кафе. – Це просто чудово, Ілоно, що я зловив вас у місті! Я вже давно мрію прогулятися з вами нашими володіннями! Або, може, краще заскочимо на хвилинку в знамениту кондитерську?
– Ні-ні, – бурмоче вона трохи зніяковіло. – Я поспішаю, на мене чекають удома…
– Ну то зачекають ще п’ять хвилин. На всяк випадок, щоб вас не поставили в куток, я випишу вам виправдальний документ. Ходімо, і не дивіться не мене так суворо.
Як би я хотів узяти її під руку! Я всією душею радий, що в іншому своєму світі я зустрів саме її, ту з них, з якою не соромно з’явитися, а якщо потраплю на очі товаришам з такою красунею – ще краще. Але Ілона чимось стривожена.
– Ні, мені дійсно треба додому, – швидко відповідає вона, – ось і автомобіль чекає.
І дійсно, на площі Ратуші здалеку мені шанобливо вклоняється водій.
– Але хоч до машини ви дозволите вас провести?
– Звісно, – бурмоче вона з якоюсь незрозумілою тривогою, – звісно… До речі… чому ви сьогодні не прийшли?
– Сьогодні? – повільно перепитую я, ніби щось згадуючи. – Сьогодні?… Ах так, сьогодні сталася дурна історія. Полковник намислив придбати нового коня, тож нам усім довелося йти оглядати коня, та ще й по черзі виїжджати його. (Насправді це сталося ще місяць тому. Я дійсно не вмію брехати.)
Ілона вагається, хоче відповісти. (Чому вона весь час смикає рукавичку і нетерпляче притупує ніжкою?) Потім раптово швидко запитує:
– А зараз ви не хочете поїхати зі мною, до нас на вечерю?
«Тримайся, – кажу я собі. – Не піддавайся! Хоч раз, хоч один-єдиний день!» І я із прикрістю зітхаю:
– Шкода, мені страшенно хотілося б поїхати. Але сьогоднішній день все одно втрачений: ввечері у нас збирається товариство, я повинен бути там.
Вона пильно дивиться на мене (дивно, у цю хвилину між брів у неї з’являється така сама нетерпляча зморшка, як і в Едіт) і не говорить мені ні слова, не знаю – з підкресленої неввічливості чи від ніяковості. Водій прочиняє дверцята, Ілона грюкає ними за собою і запитує
