нерухомими) побувати знову на своєму романтичному горищі, то вона відчула, ніби її пограбували; батько часто помічав, з якою гіркотою поглядає вона подеколи на неочікувано втрачений рай дитячих років.
І ось, щоб зробити їй сюрприз, Кекешфальва скористався трьома місяцями, котрі Едіт проводила в Німеччині в санаторії, і доручив одному віденському архітектору перебудувати стару башту і зробити нагорі зручну терасу; коли восени після ледь помітного покращення Едіт привезли додому, надбудована башта була вже обладнана просторим ліфтом, широким, як у санаторіях, щоб хвора мала змогу в будь-який час підніматися нагору, залишаючись у кріслі; так вона віднайшла світ свого дитинства.
На чистоту стилю трохи обмежений у часі архітектор звертав менше уваги, ніж на практичні зручності; жорсткі прямі форми голого куба, насадженого на чотирикутну башту, були б значно доречніші в портовому докові чи на електростанції, ніж поруч із приємними вигадливими бароковими формами маєтку, побудованого, напевне, ще за часів Марії Терезії. Але так чи інакше, бажання батька виявилося виконаним: Едіт була в захваті від тераси, котра несподівано позбавила її від тісноти та одноманітності кімнат. Зі своєї дозірної вежі, що належала лише їй одній, вона могла оглядати в бінокль широку, пласку, мов тарілка, рівнину і все, що відбувалося навкруги, – посівну та жнива, працю та забавки. Знову пов’язана зі світом після багаторічної самоти, вона годинами дивилася на веселі іграшкові потяги, що мчали долиною, залишаючи калачики диму; жоден автомобіль на шосе не вислизав від її цікавого погляду, і як я потім дізнався, вона часто спостерігала в бінокль за нашими виїздами на навчальний плац, вправами та парадами. Але з якимись дивними ревнощами Едіт оберігала від гостей свою вежу, ніби це був світ, що належить лише їй одній. Побачивши, наскільки схвильований добрий Йозеф, я зрозумів, що запрошення в цей зазвичай неприступний дозірний пункт треба розцінювати як особливу відзнаку.
Слуга хотів підняти мене ліфтом; він явно пишався тим, що керування дорогим пристроєм було довірене лише йому одному. Але я відмовився, дізнавшись від нього, що нагору можна пройти вузькими крученими сходами, на які падало світло з пробитих у надвірній стіні отворів; я одразу уявив собі, як цікаво, напевне, підніматися з поверху на поверх, оглядати все нову далечінь; і дійсно, кожна з цих вузьких, незасклених амбразур відкривала чарівну картину. Над літнім ландшафтом, ніби золоте павутиння, лежав безвітряний, ясний, гарячий день. Струмені диму майже нерухомо застигли над димарями поодиноких будинків та садиб; виднілися – кожен контур ніби вирізано ножем в яскраво-синьому небі – вкриті соломою хижі з обов’язковим лелечим гніздом на гребені даху й осяйні, ніби відшліфований метал, качині водойми. Серед ніби намальованих нив крихітні постаті селянок, плямисті корови паслися на луках, жінки пололи чи прали білизну, по старанно розкреслених квадратах полів тяглися запряжені волами важкі вози, дорогою снували прудкі возики. Коли я піднявся приблизно на дев’яносто сходинок, моєму погляду відкрилася
