підсовує мені просторе крісло, обтягнуте чорною шкірою, єдине зручне.
– Сідайте, пане лейтенанте, прошу вас, сідайте, – говорить він мені ласкаво, але настійливо, а сам, перш ніж я встигаю щось відказати, влаштовується на потертому солом’яному стільці.
І ось ми майже впритул сидимо один навпроти одного; він міг би, він повинен би вже почати, я чекаю на його слова з цілком зрозумілим нетерпінням: про що йому, багатію, мільйонеру, просити мене, бідного лейтенанта? Але він уперто дивиться вниз, ніби старанно розглядає свої черевики. Я тільки чую його важке, здавлене дихання.
Нарешті Кекешфальва підводить голову – його лоб укритий бісеринками вологи, – знімає спітнілі окуляри, і без цього блискотливого заслону його обличчя одразу ж змінюється, стає якимось оголенішим, нещасливішим, трагічнішим; як дуже часто в короткозорих людей, його очі виявляються набагато більш тьмяними та втомленими, ніж за блискучими скельцями окулярів. І я знову відчуваю, як мене захльостує тепла хвиля, це співчуття – я тепер уже знаю – рветься назовні. І раптом я бачу перед собою не багатого пана фон Кекешфальву, а старого, обтяженого турботами чоловіка.
Але ось, відкашлявшись, він починає:
– Пане лейтенанте, – хрипкий голос все ще непідвладний йому, – я хочу попросити вас про одну велику послугу. Звісно, я чудово розумію, що не маю жодного права завдавати вам клопоту, адже ми ледь знайомі… хоча ви можете й відмовитися… звісно, ви можете відмовитися… Мабуть, це зухвало і настирливо з мого боку, але я з першого ж погляду відчув до вас довіру. Ви, це відчувається одразу, добра, чуйна людина. Так, так, так! – тричі повторює він у відповідь на мій заперечний жест. – Ви дійсно хороша людина. У вас є щось, що викликає довіру, і часом… у мене таке відчуття, ніби вас мені послано… – він затнувся, і я зрозумів, що він хотів сказати «Богом», але не наважився, – послано мені як людину, з якою я можу говорити цілком відверто… Моє прохання, зрештою, не таке вже й велике… Але що ж я все говорю, навіть не запитавши, чи ви бажаєте мене вислухати.
– Що ви, авжеж!
– Дякую… Коли ти старий, варто лише подивитися на людину, і вже бачиш її наскрізь… я знаю, що таке хороша людина, знаю це завдяки моїй дружині, упокой Боже її душу… Коли вона мене полишила, це була перша з моїх бід, а проте я тепер кажу собі: мабуть, воно і на краще, що їй не довелося побачити нещастя своєї дитини… вона цього не пережила б. Знаєте, коли п’ять років тому все почалося… я спочатку не вірив, що так воно і залишиться… Та й чи можна собі уявити, що дитина – така ж, як усі – бігає, грається, кружляє дзиґою… І раптом всьому цьому кінець, кінець назавжди… До того ж, кожен із нас звик з благоговінням ставитися до лікарів… раз у раз читаєш у газетах, які чудеса вони роблять, – зашивають рани на серці, роблять пересадку очей… то може… Хто ж буде сумніватися в тому, що вони зможуть зробити найпростішу річ у світі… допомогти дівчинці, дитині, котра народилася здоровою і завжди була цілком здоровою, швидко стати на ноги? Ось чому
