не треба! Але тільки чесно, без усіляких казок про огляд і нових коней! Я не можу… не можу більше терпіти брехню і вашу огидну поблажливість!
Останні слова вона прокричала, вже не володіючи собою, обличчя її зблідло, очі палали. Потім напруження раптом вичерпалося, голова безсило відкинулася на спинку крісла, і кров почала потроху приливати до губ, які ще тремтіли від збудження.
– Ну, от, – видихнула вона ледь чутно і ніби присоромлено. – Я повинна була сказати вам це! А тепер досить. І не будемо більше про це говорити. Дайте… дайте мені сигарету.
І раптом зі мною сталося щось небувале. Зазвичай я непогано владаю собою, рука в мене тверда й упевнена. Але тут цей несподіваний спалах так приголомшив мене, що мої руки неначе оніміли; я був вражений, як ніколи в житті. Ледве спромігся дістати сигарету з портсигара, простягаю Едіт і підпалюю сірник. При цьому пальці мої тремтять так сильно, що ледь утримують підпалений сірник, вогник коливається і згасає. Доводиться підпалювати другий, але й він мерехтить і згасає в моїй тремтячій руці, поки Едіт припалює. Моя незграбність впадає в око, і Едіт, очевидно, вгадує сум’яття, що мене охопило, бо її голос, коли вона мене тихо запитує, звучить вже зовсім інакше, вражено і схвильовано:
– Що з вами? Ви тремтите… Що… що вас так стривожило? Яке вам, зрештою, діло до всього цього?
Вогник сірника згасає. Я мовчки сідаю, а Едіт дуже збентежено бурмоче:
– Як ви можете так засмучуватися через моє дурне базікання? Тато має рацію: ви справді… справді незвичайна людина.
У цю мить за нашими спинами чується легке гудіння: це підіймається на терасу ліфт. Йозеф відчиняє двері, із кабіни виходить Кекешфальва. В нього трохи винуватий вигляд – полохливість згорблює його плечі щоразу, коли він наближається до хворої.
Я швидко підхоплююся і вклоняюся йому. Пан фон Кекешфальва збентежено киває і одразу ж нахиляється до Едіт, щоб поцілувати її в лоб. Потім западає важка мовчанка. В цьому домі якимось особливим чуттям завжди про все дізнаються: я впевнений, старий вже здогадався, що між нами щось не до ладу; занепокоєний, він стоїть поруч із кріслом, не підводячи очей. Він би залюбки – я це бачу – зараз же пішов би геть. Едіт намагається прийти на допомогу:
– Уявляєш, тату, пан лейтенант сьогодні вперше у нас на терасі.
– Так, тут просто чудово, – підхоплюю я одразу ж, із соромом усвідомлюючи, що сказав непростиму банальність, і знову замовкаю.
Щоб розрядити напруження, Кекешфальва схиляється над кріслом:
– Мабуть, скоро тут стане надто прохолодно для тебе. Може, краще спустимося?
– Добре, – відповідає Едіт.
Ми всі раді відволіктися на якесь дрібне заняття: скласти книжки, накинути на плечі хворій шаль, подзвонити у дзвіночок, котрий є і тут під рукою, як і скрізь у цьому домі. За дві хвилини
