пристрасть до верхової їзди – ми скачемо луками учвал аж до самого навчального плацу. Але цього разу немов чужа рука рвонула мої поводи – я раптово щось згадав. Мабуть, я несвідомо побачив на горизонті білий квадрат огорожі маєтку, дерева парку, башту, і мене вразило, ніби кулею: «Можливо, хтось дивиться на тебе звідти? Хтось, кого ти образив своєю любов’ю до танців, а тепер знову ображаєш пристрастю до їзди верхи? Хтось зі скутими паралічем ногами, кому, напевне, заздрісно дивитися, як ти птахом летиш полями?» Так чи інакше, але я раптово засоромився цієї гонитви, такої здорової, нестримної та п’янкої, засоромився цієї відвертої фізичної радості, немов якогось незаслуженого привілею. Розчаровано, повільною важкою риссю трюхикають позаду мої хлопці. Даремно очікують вони – я відчуваю це спиною – на наказ, котрий поверне їм колишнє піднесення.
Щоправда, у ту саму мить, коли мене охоплює це дивне заціпеніння, я усвідомлюю, що подібне самокатування дурне й марне. Я знаю, що немає жодного сенсу в тому, щоб позбавляти себе задоволення через те, що інші його позбавлені, відмовлятися від щастя тому, що хтось інший нещасливий. Я знаю, що в ту хвилину, коли ми сміємося над банальними жартами, у когось виривається передсмертний хрип, що за тисячами вікон ховаються злидні та голодують люди, що існують лікарні, каменярні та вугільні копальні, що на фабриках, у конторах, у в’язницях незліченна кількість людей постійно тягне лямку підневільної праці, і жодному зі знедолених не полегшає, якщо хтось інший почне безцільно страждати. Варто лише (це мені зрозуміло) на мить уявити усі нещастя на цій землі, і ти втратиш сон, а сміх застрягне в горлі. Але не вигадані, не уявні страждання тривожать і журять душу – насправді вразити її може лише те, що вона сама бачила своїм співчутливим оком. У розпалі гонитви близько й осяжно постало переді мною, ніби видіння, бліде, скривлене обличчя Едіт, те, як вона шкутильгає кімнатою на милицях, і тут-таки мені вчувся їхній стукіт і грюкіт разом із дзенькотом і скрипом прихованих пристроїв на її гомілках. Тоді від страху, несвідомо, не обдумуючи, я натяг повіддя. Я повторював собі: «Кому стало краще від того, що ти із захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочікуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч із сумлінням; у мене не вистачає духу і далі вільно та природно насолоджуватися радісним відчуттям бадьорості та здоров’я. Млявою, повільною риссю дістаємося ми до lisiére,[10] крізь яке дорога веде до навчального плацу; і лише коли маєток ховається з виду, я отямлююсь і кажу собі: «Що за дурня! Викинь із голови ці дурні сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»
Із цього несподіваного ривка повіддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруєння співчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне відчуття – приблизно так, як захворівши, прокидаєшся з важкою головою, – що зі мною щось сталося чи стається. До цього часу я бездумно жив у своєму обмеженому маленькому світі.
Узлісся (
