їй все вдавалося… Нам завжди здавалося: варто їй лише розкинути руки, і вона злетить… і ось саме з нею повинно було статися таке, саме з нею…
Його потилиця між сивим рідким волоссям опускалася все нижче над столом. Нервові пальці все ще тривожно нишпорять по розкиданих предметах; замість ложки тепер вони схопили щипці для цукру і вимальовують ними якісь округлі дивовижні руни (я знаю: це сором, сум’яття, він просто боїться подивитися мені в очі).
– А проте як легко навіть тепер її звеселити! Найменша дрібничка може порадувати її, як дитину. Вона може сміятися з найдурнішого жарту і захоплюватися якоюсь книжкою. Якби ви бачили, в якому захваті вона була, коли принесли ваші квіти, і її страх, що вона образила вас, пройшов… Ви навіть не уявляєте, як тонко вона все відчуває… вона сприймає все набагато гостріше, ніж ми з вами. Я точно знаю: зараз ніхто не переживає сильніше за неї від того, що вона була такою нестриманою… Але як можна… як можна безкінечно стримуватися… звідки дитині набратися терпіння, якщо все йде так повільно! Як може вона залишатися спокійною, якщо Бог такий несправедливий до неї, адже вона не зробила нічого поганого… нікому нічого не заподіяла…
Він все ще пильно дивиться на уявні фігури, котрі намалювала його тремтяча рука щипцями для цукру. І раптом, ніби злякавшись чогось, кидає їх на стіл. Здається, він ніби прокинувся і усвідомив, що розмовляє не з самим собою, а з абсолютно сторонньою людиною. Зовсім іншим голосом, жвавим, але приглушеним, він ніяково вибачається переді мною:
– Вибачте, пане лейтенанте… як могло статися, що я почав обтяжувати вас своїми клопотами! Це все тому… просто щось найшло на мене… і я лише збирався пояснити вам… Мені б не хотілося, щоб ви погано думали про неї… щоб ви…
Не знаю, як я набрався сміливості перервати ці розгублені пояснення і підійти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку старої чужої мені людини. Я нічого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовільно здригнулася, і міцно стиснув її. Він здивовано поглянув на мене, і за блискучими скельцями окулярів я бачив його невпевнений погляд, що несміливо шукав зустрічі з моїм. Я боявся, що він зараз щось скаже. Але він мовчав; лише чорні зіниці ставали дедалі більшими, ніби хотіли збільшитися до безкінечності. Я відчув, як мене переповнює якесь нове, невідоме хвилювання, і, щоб його уникнути, я поспішно вклонився і вийшов.
У передпокої слуга допоміг мені одягнути шинель. Несподівано спиною я відчув протяг. Навіть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услід за мною, щоб подякувати мені, і тепер стоїть у дверях. Але я не хотів потрапити у незручне становище. Тому я вдав, ніби не помітив, що він стоїть за мною. Поспіхом, із калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.
Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, і віконниці зачинені, оберігаючи міцний сон містян, наш ескадрон, як завжди, вирушає на навчальний плац. Спочатку трюхикаємо по незручній бруківці; мої
