кожної обраної жінки нашого роду. Ні я, ні кузина не розуміли, що таке ті «місця сили» і яких жінок можна вважати «обраними». Ми просто насолоджувалися цікавою пригодою, не забуваючи час від часу випрошувати у бабусі морозиво або інші смаколики.
– Геть несерйозні, – ображалася вона, звертаючись передусім до Катерини. Я відчувала дошкульні ревнощі. Чому їй стільки уваги? Чим я гірша?
Малинка показала нам своє місце сили – оглядовий майданчик на Високому замку. Та, здолавши незліченну кількість сходів, ми потомилися і вже не поділяли бабусиного захвату.
Потім були інші вражаючі місця, але жодне з них не справило на Катрусю належного враження. Я відчувала, що бабця влаштувала ту екскурсію саме для сестри. Малинка завжди виділяла Катерину, називаючи її своєю «наступницею» або «заступницею». Точно не пам’ятаю.
Вона терпляче розповідала дівчині історію тієї чи іншої будівлі, скверу або пам’ятника, чекаючи від кузини відповідної реакції. «Це місце має тебе підкорити, захопити, – пояснювала вона. – У тебе перехопить подих. Ти відчуєш, що колись уже тут була. І захочеш повернутися знову». Катерина кивала. І чесно намагалася слухати бабусю. Але її погляд блукав переважно яскравими вивісками кнайп та вітринами крамниць з продажу фірмового одягу.
Коли ми підійшли до костелу Ольги і Єлизавети, я, здається, відчула те, про що говорила нам того ранку бабуся. Або майже те. Захват і водночас страх. Сум і приреченість. Біль. Надто сильний, щоб належати лише мені. Це місце було надзвичайно могутнім. І таким моїм…
– Я хочу сюди повернутися, – сказала я, смикнувши бабусю за руку. Але вона, захопившись черговою розповіддю, здавалося, не звернула на мої слова жодної уваги.
Я православна християнка. І насправді ніколи не заходила досередини цього католицького храму. Просто не було нагоди. Але, буваючи у Львові, завжди сюди поверталася. Милуючись гостроверхими шпилями і стрілчастими вікнами, обходила його за периметром. Усталена звичка. Або ритуал. Хоча, можливо, за кілька днів все зміниться і це місце стане для мене чужим…
Задивившись на східну вежу костелу (до слова, мою улюблену), я ледь не зіштовхнулася з молодим чоловіком у вилинялому джинсовому костюмі, який тримав у руках професійний фотоапарат з великим об’єктивом. Він посміхнувся, відійшов.
– Любите неоготику?
– Ви фотограф? – розгубившись, я відповіла запитанням на запитання.
– Любитель.
– Любитель чого? – зірвалося з язика. За мить я вже шкодувала, що ляпнула таку дурничку. Нічого не можу із собою вдіяти. Коли нервуюся, плету казна-що.
Незнайомець зробив широкий реверанс.
– Мабуть, життя.
Дощі до Львова завжди приходять так неочікувано. Не знаю, де взялися ті темні хмари, але в жодному місті нашої країни я не бачила неба, яке би плакало з таким натхненням. Ледь добігла від зупинки до будинку, лишившись практично сухою. Непомітно пробралася в нашу з Катериною кімнату. Гостей вже не було, моєї сестри – також. Батьки розмовляли
